Через кілька днів до мого господаря зайшов чоловік, у якого служив юний Понто. Згодом я довідався, що це був пан Лотаріо, професор естетики в зіггартсвайлерській гімназії. Привітавшись, як звичайно, він оглянувся по кімнаті і, побачивши мене, сказав:
— Чи не були б ви такі ласкаві, любий майстре, випровадити з кімнати цього шельму?
— Навіщо? — спитав господар. — Ви завжди любили котів, а надто мого пестунчика, делікатного, кмітливого
Мура.
— Так, — глузливо засміявся гість, — так, справді делікатного і кмітливого! Але зробіть мені таку послугу, майстре, випровадіть цього пестунчика, бо я хочу поговорити з вами про такі речі, яких він нізащо не повинен чути.
— Хто?! — вигукнув господар, витріщивши на нього очі.
— Та ваш кіт, — відповів той. — Будь ласка, не питайте більше нічого, а зробіть те, що я вас прошу.
— Диво, та й годі, — мовив господар, відчиняючи двері, Щоб випустити мене.
Я слухняно пішов на його поклик, та потім непомітно прошмигнув назад і сховався на спідній полиці книжкової шафи так, що міг нишком оглядати всю кімнату й чути кожне слово.
— А тепер, — мовив господар, сівши навпроти свого гостя, — а тепер я все ж таки хотів би довідатись, що за таємницю ви маєте мені відкрити і чому мій чесний кіт Мур не повинен її знати.
— Скажи мені, — почав гість задумливо й дуже врочисто, — скажіть мені спершу, любий майстре, як ви ставитесь До тієї засади, що з кожної фізично здорової дитини, незалежно від її природної обдарованності, талантів і геніальності, можна за короткий час завдяки ретельному вихованню, особливо в ранньому віці, зробити світоча науки й Мистецтва? [363]
— Ет, — відповів господар, — я можу тільки сказати, що ця засада безглузда й не варта доброго слова. Можливо, навіть дуже можливо, що дитині, яка має здатність наслідувати, десь таку, як у мавпи, та ще й добру пам'ять, не важко за якийсь час убгати в голову безліч всіляких речей, якими вона потім хизуватиметься перед людьми, але та дитина має бути позбавлена будь-яких природних здібностей, а то все найкраще в її душі опиратиметься цій варварській процедурі. Та й хто б назвав такого недалекого, начиненого крихтами різноманітних знань хлопця вченим у справжньому розумінні цього слова?
— Весь світ, — палко вигукнув професор, — увесь світ назвав би! Ох, який це жах! Ця блюзнірська, божевільна засада вбиває всю віру у внутрішню, вищу природжену духовну силу, ту силу, що єдина може витворити вченого або митця!
— Не розпалюйтесь так, — усміхнувся господар, — наскільки мені відомо, досі в нашій любій Німеччині з'явився лише один-однісінький продукт такого методу виховання, про який трохи погомоніли, та й перестали, переконавшись, що той продукт не вельми вдалий. До того ж пора розквіту його збіглася з модою на вундеркіндів, що, мов вимуштрувані собаки чи мавпи, за дешеву плату показували своє мистецтво.
— Це ви тепер так говорите, — озвався професор, — це ви тепер так говорите, майстре Абрагаме. І вам повірили б, якби не знали, що в душі ви лукавий жартун, і якби не знали, що все ваше життя — низка найдивовижніших експериментів. Признайтеся, майстре Абрагаме, признайтеся, що ви тихцем, у найглибшій таємниці, експериментували, виходячи з тієї засади, і поставили собі за мету перевершити творця того експоната, про який ми щойно згадували. Ви хотіли виступити зі своїм вихованцем, коли він буде вже цілком вимуштруваний, щоб здивувати й довести до відчаю професорів усього світу, хотіли перекреслити чудовий принцип: "Non ex quovis ligno fit Mercurius"!(1) Одне слово, "quovis"(2) уже є, але не Меркурій, а кіт!
(1) Не з кожного дерева можна вирізати Меркурія (лат.).
(2) Кожен (лат.).
— Що ви сказали? — вигукнув господар і зареготав. — Що ви сказали? Кіт?
— Не відмагайтесь, — повів далі професор, — не відмагайтесь, що ви випробовуєте той абстрактний метод виховання [364] на своєму пестунчикові, який сидить там у передпокої. Ви навчили його читати, писати, ви ознайомили його з науками, і він так запишався, що вже видає себе за письменника і навіть складає вірші.
— Ну, такого безглуздя я ще зроду не чув! Я виховую свого кота, я його ознайомлюю з науками! Скажіть мені, голубе, що за химери вроїлися вам у голову? Запевняю вас, що нічогісінько не знаю про освіченість свого кота, та й взагалі вважаю, що такого не може бути.
— Невже? — протяглим тоном мовив професор, витяг з кишені зшиток, у якому я відразу впізнав рукопис, що його вкрав у мене Понто, й заходився читати:
ПОРИВАННЯ ДО ВИСОКОГО
Що за чуття мені хвилюють груди,
Чом весь я — трепет і щемка напруга?
Чи вабить до стрибка мене потуга,
Що притаманна генієві всюди?
Що це, в чім суть чуттів? Облуди,
Надії й глуму зблиск, тоненька смуга?
Чи настрої мої — це їх заслуга?
Чом серця жар мого тривога студить?
Мені ввижаються краї казкові,
Я сам не свій ходжу, як в сні німому,
Та тільки подих я весни зачую,
Як скину в мить одну важкі окови.
Вгадаю здобич у гіллі густому
Й — о радосте! — за крильце уполюю!
Гадаю, що серед моїх ласкавих читачів не знайдеться жодного, хто б не визнав довершеності цього прекрасного сонета, який вилився з найпотаємніших глибин моєї душі, а ще дужче вони захоплюватимуться мною, коли довідаються, що це взагалі одна з перших моїх віршованих спроб. Проте злостивий професор прочитав його так невиразно й препогано, що я сам насилу впізнав свій твір і, опанований раптовою люттю, мабуть, властивою всім молодим поетам, мало не вискочив зі сховку й не вчепився йому в обличчя, — хай би відчув, чого варті мої пазурі. Але, розважно подумавши, що коли вони вдвох — професор та господар — візьмуться за мене, то однаково вийде на їхнє, я погамував свій гнів, та все-таки мимоволі [365] грізно нявкнув, що неодмінно зрадило б мене, якби господар, дослухавши сонет, знов не зареготав, образивши мене тим реготом ще дужче, ніж професор своєю нечемністю.
— Га-га-га! — гримів він на цілу кімнату. — Цей сонет і справді гідний кота, а проте не розумію вашого жарту. Скажіть, голубе, відверто, куди ви гнете?
Професор, не відповівши, погортав рукопис і знов почав читати:
ГЛОСА
Людний шлях кохання має,