— І ці небесні звуки, — озвався врешті незнайомець лагідним, ніжним голосом, — і ці небесні звуки уриваються при моїй появі й тонуть у сльозах?
Князівна, намагаючись не піддатись першому враженню, яке на неї справив незнайомець, гордо глянула на нього і майже гостро мовила:
— В кожному разі нас здивувала ваша раптова поява, добродію! В таку пору в князівському парку ніхто вже не сподівається зустріти сторонніх. Я князівна Гедвіга! [346]
Тільки-но князівна озвалася, незнайомець миттю обернувся до неї і глянув їй у вічі, але всього його наче підмінили. Де й дівся сумний, тужливий вираз, замість слідів глибокого душевного хвилювання на обличчі відбилась гірка іронія, а несамовита посмішка, що скривила уста, надавала йому майже блазенського вигляду. Князівна затнулась, наче громом уражена, вся спаленіла й опустила очі.
Незнайомець немов хотів щось сказати, та тієї миті озвалась Юлія:
— Ну яка ж я дурна: злякалась і плачу, немов мала бешкетниця, що її застукали, коли вона ласувала варенням! Так, добродію, я ласувала, і моїми ласощами були чудові звуки вашої гітари. Отже, як бачите, винні наша цікавість і гітара! Ми чули, як мило ви розмовляли з нею, і бачили також, як ви потім, розгнівавшись, викинули її в кущі, аж вона жалібно зойкнула. А інструмент же такий гарний і милозвучний! Мені стало так шкода його, що я не витерпіла й кинулась по нього в зарості. Ну, а ви ж знаєте нас, дівчат: я трохи бренькаю на гітарі, і як вона мені потрапила до рук, то я вже не могла її випустити. Пробачте мені, добродію, і візьміть назад свій інструмент.
І Юлія подала гітару незнайомцеві.
— Це, — сказав незнайомець, — інструмент рідкісної милозвучності, ще з добрих давніх часів, і тільки в моїх незграбних руках... та що руки... що там руки! Чарівний дух гармонії, споріднений з цим дивовижним витвором давнього майстра, живе і в моїх грудях, але сповитий, не здатний розпростати крила, а в вашій душі, панно, він ширяє вгору, До осяйної небесної високості, виграючи тисячами барв, немов прекрасний метелик. О панно, коли ви заспівали, вся палка любовна мука, весь захват солодких мрій, надій і бажань хвилями покотились по лісі і впали живлющою росою в запахущі келихи квіток і в груди соловейків, що слухали вас! Візьміть цей інструмент — лише ви володієте чарами, схованими в ньому!
— Але ж ви викинули його, — заперечила Юлія, почервонівши.
— Це правда, — мовив незнайомець, рвучко схопивши гітару й притиснувши її до грудей. — Це правда, я викинув її і приймаю назад освячену. Я більше ніколи не випущу її зі своїх рук!
Зненацька обличчя незнайомця знов обернулося в блазенську маску, і він сказав високим різким голосом: [347]
— Правду казати, доля чи мій лихий демон позбиткувалися з мене: цілком ex abrupto(1), як кажуть латиняни та й інші шановні люди, виставили мене перед ваші ясні очі, вельмишановні дами! О боже, ясновельможна князівно, зважтесь оглянути мене з голови до п'ят. Моє вбрання заспокоїть вас, бо ви переконаєтесь, що я налаштувався до важливого візиту. О, я саме надумав зазирнути до Зіггартсвайлера й лишити в цьому милому місті якщо не свою особу, то принаймні свою візитну картку. О господи! Хіба мені бракує світських зв'язків, ясновельможна князівно? Хіба гофмаршал вашого татуся не був моїм близьким приятелем? Я певен, що якби він побачив мене тут, то пригорнув би до своїх атласних грудей і розчулено сказав би, пригощаючи тютюном: "Тут ми самі, любий, і я можу дати волю своєму серцю і найприємнішим почуттям". Я б отримав аудієнцію у вельможного володаря, князя Іренея, і мене б відрекомендували вам, о князівно! Відрекомендували б так, що я — закладаюся своїм найкращим вінком септакордів проти ляпаса — здобув би вашу прихильність! Та ба! На свою біду, я мушу сам відрекомендовуватись вам тут, у парку, в найгіршому місці, між качиним ставком і жаб'ячою канавою! О боже, якби я вмів хоч трішки чаклувати, якби я тільки міг subito(2) перетворити оцю шляхетну зубочистку, — він дістав зубочистку з кишені жилета, — в найошатнішого камергера з двору князя Іренея, який узяв би мене за полу і сказав: "Ясновельможна князівно, це такий-то й такий-то!" Та ба! Che far, che dir!"(3) Зласкавтесь, о князівно, о шановні дами й панове! — На цьому слові незнайомець уклякнув перед князівною і заспівав хрипким голосом: "Ah pieta, pieta signora!"(4)
(1) Раптово (лат.).
(2) Зненацька (лат.).
(3) Нічого не вдієш і нічого не скажеш! (Італ.)
(4) О зласкавтесь, синьйоро, зласкавтесь! (Італ.)
Князівна схопила Юлію за руку й кинулась навтіки, голосно вигукуючи:
— Це причинний, причинний, він вирвався з божевільні! Перед самим замком їм назустріч трапилась радниця Бенцон, і вони, засапані від бігу, мало не попадали перед нею додолу.
— Що сталося? Ради бога, що сталося, від кого це ви втікаєте? — спитала радниця.
Князівна в нестямі ледве спромоглася пробелькотіти кілька слів про те, що на них напав якийсь божевільний. [348]
Юлія ж спокійно й розважно розповіла про їхню пригоду й закінчила тим, що їй незнайомець зовсім не здається божевільним, він, мабуть, просто дотепник і жартун, справді подібний до мосьє Жака. Йому б якраз личила роль у тій комедії в Арденському лісі.
Радниця Бенцон змусила її ще раз розповісти все від початку, допитуючись, яка в незнайомця була хода, постава, жести, голос і так далі — все, до найменших подробиць.
— Так, це він, — нарешті мовила вона, — напевне він, не може бути таким хтось інший.
— Хто він? Хто? — нетерпляче запитала князівна.
— Заспокойтесь, люба Гедвіго, — відповіла Бенцон, — ви дарма так бігли, що вам аж дух забило, незнайомець, який видався вам таким небезпечним, зовсім не божевільний. У нього справді химерні манери, і він дозволив собі негарний, зухвалий жарт, а проте сподіваюся, що ви ще помиритеся з ним.
— Ніколи, — вигукнула князівна, — ніколи я не захочу бачити його, недоречного блазня!
— Ох, Гедвіго, — засміялась Бенцон, — який дух підказав вам слово "недоречний"! Воно пасує до того, що сталося, набагато більше, ніж ви, мабуть, гадаєте і уявляєте собі!
— Я теж не розумію, — озвалась Юлія, — як ти можеш так гніватись на нього, люба Гедвіго! Навіть найбезглуздіші його вчинки, його плутана мова дивували мене, але зовсім не зачіпали.