— Єгерю, — нарешті мовив він, витріщивши очі, — єгерю, ти маєш слушність! Справа з тим незнайомим чоловіком, що вештається тут, зі світлом, яке світиться вночі в павільйоні, підозріліша, ніж здавалось на перший погляд. Життя моє в божих руках! Але мене оточують віддані слуги, і якби котрийсь пожертвував за мене своїм життям, я б, певна річ, щедро винагородив його родину. Розголоси це між моїми людьми, добрий Лебрехте! Ти знаєш, княже серце не лякливе, йому невідомий людський страх смерті, але не можна забувати про обов'язки перед своїм народом, треба берегти себе для нього, особливо ж, поки спадкоємець трону ще малолітній. Тому я не вийду із замку, аж поки змова в павільйоні не буде придушена. Лісникові з його об'їзними і всією лісовою службою наказую прибути сюди, а всім моїм людям озброїтись. Павільйон негайно оточити, замок — міцно замкнути. Доглянь за цим, добрий Лебрехте. Сам я причеплю до пояса мисливського ножа, а ти насип пороху в мої пістолі, але не забудь перед тим надавити курки, щоб не сталось якогось лиха. І нехай сповістять мене, коли візьмуть штурмом павільйон і присилують змовників здатися, щоб я встиг вернутися до внутрішніх покоїв. Полонених, перше ніж вести перед трон, пильно обшукати, щоб котрийсь із розпачу... Та чого ти стоїш, чого дивишся на мене, чого всміхаєшся, що все це означає, Лебрехте?
— Та я вважаю, — озвався лейб-єгер з хитрою міною, — я вважаю, найясніший пане, що нема потреби викликати лісника і його людей.
— Чому? — розгнівано запитав князь. — Чому? Здається, ти зважуєшся заперечувати мені? А небезпека зростає з кожною секундою! Сто чор... Лебрехте, швидше на коня! Лісник, його люди, наладовані рушниці негайно повинні бути тут!
— А вони, — відповів лейб-єгер, — а вони вже тут, найясніший пане! [603]
— Як? Що? — вигукнув князь, так і залишивши рота роззявленим, щоб дати вихід своєму подивові.
— Тільки-но почало світати, — мовив єгер, — я побував у лісника. Павільйон уже добре оточений, і кіт не вискочить, не те що людина.
— Ти чудовий єгер, — зворушено мовив князь, — чудовий єгер і відданий служник князівського дому. Якщо ти врятуєш мене від цієї небезпеки, то твердо можеш розраховувати на медаль, яку я сам придумаю і звелю викарбувати зі срібла або з золота, тільки-но павільйон візьмуть штурмом, хоч би стільки там полягло людей.
— Накажіть, — мовив єгер, — накажіть, найясніший пане, і ми відразу візьмемось до діла. Тобто висадимо двері павільйону, спіймаємо ту патолоч, що там засіла, і буде по всьому. Так, так, я вже не проґавлю того жевжика, що так часто вислизав мені з рук, того проклятого скакуна, що непроханим гостем закрався в павільйон і порядкує там, як у себе вдома, того шалапута, що потривожив панну Юлію...
— Який шалапут, — запитала радниця Бенцон, входячи до кімнати, — який шалапут потривожив панну Юлію? Про що ти говориш, добрий Лебрехте?
Князь рушив назустріч Бенцон, урочисто, значуще, наче ніс величезний тягар, що вимагав від нього напруження всіх душевних сил. Він узяв радницю за руку, ніжно потис її і дуже лагідно сказав:
— Бенцон, навіть найсамітніше, цілком відлюдне життя не гарантує безпеки князівській голові. Така доля князів: ніяка лагідність, ніяка доброта не може оборонити їх від ворожого демона, що розпалює заздрощі й жадобу влади в грудях зрадливих васалів! Бенцон, найчорніша зрада підняла проти мене свою змієволосу медузину голову. Ви бачите мене в хвилину величезної небезпеки! Та скоро настане катастрофа, і, можливо, я завдячуватиму цьому відданому служникові своє життя і свій трон. А коли мені випаде інше — що ж, нехай збудеться моя доля. Я знаю, Бенцон, ви зберегли до мене свої почуття, і, мов той король у трагедії німецького поета, якою недавно князівна Гедвіга зіпсувала мені чай, я можу шляхетно вигукнути: "Не все пропало, ви ж бо ще моя!" Поцілуйте мене, дорога Бенцон! Люба Мальхен, ми ті самі, що були, і тими самими й залишимось! Господи боже, з душевного страху я забалакуюсь! Тримаймося, моя кохана, коли зрадників спіймають, я знищу їх самим поглядом. Лейб-єгере, починай наступ на павільйон! [604]
Лейб-єгер кинувся до дверей.
— Стривайте! — гукнула Бенцон. — Який наступ? І який павільйон?
На вимогу князя лейб-єгерові довелося ще раз скласти докладний звіт про все, що сталося.
Бенцон, здавалося, слухала розповідь лейб-єгеря з дедалі більшою цікавістю. А коли він скінчив, сміючись, вигукнула:
— Смішнішого непорозуміння важко собі й уявити! Я прошу вас, ваша ясновельможність, негайно відправити лісника та його людей додому. Про змову не може бути й мови, і вам, ваша ясновельможність, не загрожує ніяка небезпека! Незнайомий, що розташувався в павільйоні, вже ваш полонений.
— Хто? — запитав приголомшений князь. — Хто, яка біда оселилася в павільйоні без мого дозволу?
— В ньому, — шепнула Бенцон князеві на вухо, — в ньому ховається княжич Гектор.
Князь відступив кілька кроків назад, ніби його зненацька вдарила якась невидима рука, й вигукнув:
— Хто? Як? Est-il possible?(1) Бенцон, я сплю? Княжич Гектор? — Князь спинився поглядом на лейб-єгерові, що приголомшено м'яв у руках шапку. — Єгерю, — закричав він на нього, — єгерю! Гайда звідси! Лісник та його люди хай теж ідуть геть! Додому! Щоб духу тут вашого не було! Бенцон, ви можете собі таке уявити? Лебрехт назвав княжича жевжиком і шалапутом! Нещасний! Та хай це залишиться між нами, Бенцон, це державна таємниця. Тепер поясніть мені, як так могло статися, що княжич, удавши, ніби 'іде геть, сховався тут, немов якийсь шукач пригод?
(1) Чи це можливо? (Франц.)
Бенцон зрозуміла, що лейб-єгер, вистеживши княжича, допоміг їй вийти з великого клопоту. Твердо переконана, що з її боку було б нерозважно зраджувати князеві Гекторо-ву присутність у Зіггартсгофі, а тим паче його наскок на Юлію, вона проте вважала, що не можна залишати цю справу в такому стані, який кожної хвилини може зробитися ще загрозливішим для Юлії і для цілого того плану, який сама Бенцон з такими труднощами здійснювала. Тепер, коли лейб-єгер відкрив сховок княжича і з'явилась небезпека, що його звідти витягнуть не вельми почесним способом, Бенцон могла вже розповісти про нього князеві без шкоди для Юлії. [605]