— Напівзбожеволів, напівзбожеволів,— настійно бубонів пілот, коли вони його, мов лантух, переносили на свій зореліт.
Він виявився журналістом сидеричного часопису "Щоденний пліткар". Вони дали йому заспокійливого і приставили Марвіна нянькою, доки той журналіст не перестане плести нісенітницю.
— Я висвітлював один судовий процес,— нарешті заговорив він,— на Аргабутоні.
Він спробував підвестися, спираючись на свої худющі лікті і дико стріляючи очима. Здавалося, що його сиве волосся привітно махало комусь у сусідній кімнаті.
— Спокійно, спокійно, — сказав Форд. Трилліан лагідно поклала на плече газетяра руку.
Чолов'яга знову хляпнувся на подушку і втупився в стелю лазаретної каюти корабля "Золоте Серце".
— Сама справа,— зітхнув він,— тепер немає ніякого значення, але там був свідок... чоловік по імені... по імені Прак. Дивний та важкий чоловік. Урешті-решт, щоб добитися від нього правди, вони змушені були накачати його еліксиром істини.
Очі журналіста безпорадно закотилися.
— Вони ввели йому надмір велику дозу,— ледве чутним шепотом проказав він,— набагато більшу, аніж годилося б. — Він заплакав. — Мені здається, що то роботи підштовхнули руку лікаря.
— Роботи? — стрепенувся Зафод. — Які роботи?
— Якісь такі білі роботи,— хрипко прошепотів чоловік,— вдерлися до залу суду і поцупили у судді скіпетр, Аргабугонський Скіпетр Правосуддя, то така бридка плексигласова штуковина. Не знаю, навіщо вона їм потрібна,— і журналіст знову зарюмсав: — По-моєму, вони таки підштовхнули руку лікаря...
Його голова безпорадно і сумно зателіпалася з боку на бік, очі вирячилися від болю.
— А коли засідання поновилося,— прошепотів він, схлипуючи,— вони попрохали Прака зробити неймовірне. Вони попрохали його,— він змовк і здригнувся,— говорити Правду, тільки Правду і нічого, окрім Правди. Тільки так, хіба ви не розумієте?
Зненацька він знову звівся на лікті і загорлав на них:
— Вони дали йому надмірно велику дозу!
І знову з тихим стогоном упав на подушку:
— Надмірно велику, страшенно надмірну...
Всі зібралися навколо ліжка, перезираючись. У кожного з них мороз пішов поза шкірою.
— І що ж сталося? — зрештою запитав Зафод.
— О, будьте певні, він їм сказав,— зловісним тоном повідомив журналіст,— і наскільки мені відомо, він і до цих пір зупинитися не може. Розповідає про дивні та жахливі речі... такі жахливі-прежахливі! — зарепетував він.
Вони спробували заспокоїти газетяра, та він знову звівся на лікті.
— Страшні речі, незбагненні речі,— лементував він,— речі, від яких можна збожеволіти!
Він обвів усіх диким поглядом.
— Або, як у моєму випадку, напівзбожеволіти. Я ж журналіст.
— Ви маєте на увазі,— тихо сказав Артур,— що вислуховувати правду — то ваш фаховий обов'язок?
— Та ні,— збентежено мовив той. — Я маю на увазі, що під вигаданим приводом дременув звідти раніше.
Він упав у кому і прийшов до тями лиш один раз і то — ненадовго.
І того єдиного разу вони довідалися від нього ось що:
Коли стало ясно, що по суті діється, і стало ясно, що Праку стулити пельку не вдасться до тих пір, доки він не розкаже всю правду у всій її чистісінькій формі, залу суду було звільнено від публіки.
І не лише звільнено, її було герметично ізольовано з Праком усередині. Будівлю обгородили сталевими стінами, а ще й про всяк випадок обплели колючим дротом під електричним струмом, розвели навкруг болота і запустили туди крокодилів і навкруг поставили шеренгами сторожу — цілі три великі армії — аби ніхто і ніколи не почув, що там Прак розголошує.
— Шкода,— озвався Артур. — Хотілося б мені послухати, що він там розказує. Напевне, він знає Відповідь на Питання Життя. Мені й досі досадно, що ми не змогли її вияснити.
— Задумайте цифру,— втрутився комп'ютер,— будь-яку цифру.
Артур назвав комп'ютерові номер телефону бюро довідок вокзалу Кінгз Крос, розмірковуючи, що в ньому має бути якась функція, можливо, її якраз і бракує.
Комп'ютер ввів номер у відремонтований двигун Неймовірної Тяги.
Згідно з теорією відносності, Матерія велить Простору, яким чином йому вигинатися, а Простір велить Матерії, яким чином їй рухатися.
"Золоте Серце" звеліло Простору зав'язатися вузлом і м'яко приземлилося всередині залізної огорожі Аргабутонського верховного суду.
***
Зала суду справляла гнітюче враження. То було велике і темне приміщення, задумане, як святилище для правосуддя — а не для гуляння, наприклад, ви б не влаштували там бенкет — принаймні успішний. Інтер'єр тієї зали убив би веселощі в зародку. Стелі в цьому приміщенні були високі зі склепіннями, в яких навіки засіли зловісні тіні. Стінні панелі та ослони, дебелі лаковані колони — все це було виготовлено з деревини найтемніших та найсуворіших відтінків, з дерев страхітливих Арглебардівських лісів. Масивна чорна трибуна Правосуддя, яка домінувала посередині зали, була гравітаційним чудовиськом. І коли б раптом якомусь приблудному сонячному промінцю вдалося просковзнути в саме серце Аргабутонського Палацу Правосуддя, він би крутонувся і стрімголов висковзнув надвір.
***
Артур і Трилліан зайшли до зали першими, а Форд із Зафодом мужньо прикривали їх з тилу.
Спочатку приміщення видалося їм темним і порожнім. По залі гулко ширилося відлуння їхніх кроків. Це здалося дивним. Як вони вже впевнилися, всі перепони лишилися на своїх місцях і вся охорона, поза будівлями, продовжувала виконувати свої обов'язки. Тож вони припускали, що правдоговоріння все ще триває.
Та нічого подібного не відбувалося.
І от, коли їхні очі призвичаїлися до теміні, в кутку вони помітили якесь тьмяне червоне сяєво, а за тим сяєвом виднілася жива тінь. Вони посвітили туди ліхтариком.
Розсівшися на ослоні, Прак апатично попихкував сигаретою.
— Салют,— привітався він, спроквола помахавши рукою. Від стелі відбився відгомін його власного голосу. То був коротенький лисуватий чоловічок. Він сидів згорбившись, його голова та коліна безперестанно смикалися. Він затягся сигаретою.
Прибульці дивилися на нього мовчки добру хвилину.
— Що тут діється? — зрештою запитала Трилліан.
— Нічого,— відказав чоловічок, смикнувши плечима. Артур наставив промінь ліхтарика прямо на обличчя Прака.