Весь цей час він щось вертів між пальцями. Потім підняв його в руці. То була Золота Поперечка — Золоте Серце, серце двигуна неймовірної тяги. Тільки вона та Дерев'яний Стовп і вціліли після того, як був знищений замок.
— Чув, що твій корабель непогано літає,— сказав він,— то чи не підкинеш мене до мого, до того як ...
— То ти нам не допоможеш? — запитав Слартібартфаст.
— Нам? — перепитав Форд,— кому це "нам"?
— Мені б хотілося залишитися з вами і допомогти вам урятувати Галактику,— сказав Зафод, спершись на лікті,— та в моїх головах завелися татусь з мамусею головних болів і я відчуваю, що до них у гості поспішає цілий виводок боленят. Проте коли наступним разом вам треба буде рятувати Галактику, я геть увесь ваш. Агов, Трилліан, крихіточко?
Трилліан озирнулася.
— Чого тобі?
— Хочеш зі мною? На "Золоте Серце"? Захоплююча подорож, пригоди, розваги до упаду?
— Я спускаюсь на Кріккіт,— сказала вона.
Розділ 27
То був той самий пагорб і водночас не той.
Цього разу це не було інформаційною ілюзією. Це був Кріккіт у всій своїй красі, і вони на ньому стояли. Поодаль, за деревами, виднівся дивовижний італійський ресторанчик, який доправив оці, їхні реальні тіла на оцю, реальну, об'єктивно існуючу планету Кріккіт.
Пругка трава у них під ногами була справжнюю, родюча земля була також справжньою. І п'янкі аромати дерев були справжніми, як і справжня ніч.
Кріккіт.
Вірогідно — найнебезпечніше місце в Галактиці для будь-кого, хто не є кріккітянином. Планета, яка не може змиритися з існуванням будь-якої іншої планети, планета, чиї чарівні, веселі, розумні жителі завили б зі страху, злості та сліпої ненависті, зустрівшись з будь-якою істотою, відмінною від них самих.
Артур здригнувся.
Слартібартфаст здригнувся.
І що дивно, здригнувся Форд.
І дивним було не те, що він здригнувся, а дивною була його присутність. Та коли вони відвезли Зафода на його корабель, Форд зненацька відчув такий напад сорому, що в нього зникло будь-яке бажання дати дьору.
— Не те,— казав він собі подумки,— не те, не те, не те,— і міцніше притискав до себе одну з громихівок, які вони запозичили з багатого арсеналу зброярні Зафода.
Трилліан здригнулася і, звівши очі до неба, спохмурніла.
Небо теж було іншим. Воно вже не було порожнім і чорним.
За дві тисячі років кріккітських воєн і якихось п'ять років, за місцевим часом, законопаченості в кокон часової тягучки, хоча для Галактики пройшло десять мільярдів років, сільські краєвиди мало в чому змінилися, та небосхил став невпізнанним.
В ньому висіли затьмарені вогні та грізні тіні.
Високо в небі, куди не зводив очей жоден кріккітянин, розташувалися бойові зони, зони роботів. Гігантські бойові зорельоти та орбітальні станції-
фортеці ширяли на подушці з полігравітаційного поля, відокремлені сотнями кілометрів повітря від ідилічної пасторалі поверхні Кріккіту. Трилліан дивилася в небо і розмірковувала.
— Трилліан,— пошепки гукнув Форд Префект.
— Слухаю.
— Що ти робиш?
— Розмірковую,— відповіла вона.
— А ти завжди так дихаєш, коли думаєш?
— Я навіть не помічала, що дихаю.
— Отож те мене й стривожило.
— Здається, що я знаю... — почала Трилліан.
— Ш-ш-ш-ш! — стривожено цитьнув Слартібартфаст і своєю худою, тремтячою рукою поманив їх відступити далі, в тінь дерев.
Ураз, як і колись на стрічці, по стежці, що збігала вниз пагорба, показалися вогники, та на цей раз танцюючі промені були не від гасових каганців, а від електричних ліхтариків. Сама по собі зміна не разюча, та від кожної нової деталі у наших мандрівників волосся ставало сторч. На цей раз не чутно було чудових мелодійних пісеньок про квіти, про польові роботи та про дохлих собак, а тільки приглушені голоси, які вели гарячу спірку.
Один із вогнів поповз по небу з повільною ваговитістю. Артура цупко схопив напад клаустрофобії, тепле пахуче повітря застряло в горлі корком.
Через кілька секунд показався ще один загін. Він наближався з другого боку темного пагорба. Кріккітяни просувалися поквапом і цілеспрямовано, обмацуючи місцевість навколо себе променями ліхтариків.
Явно, що обидва загони сходилися і не тільки один з одним. Вони свідомо рішуче зближалися в одній місцині, саме в тій, де стояв Артур та його товариші.
Артур почув легкий шерех, то Форд Префект скинув до плеча свою громихівку, потім тихий плаксивий кашель —Слартібартфаст підняв свою. Він відчув холодну, незвичну вагу своєї зброї і тремтячими руками підняв її.
Він став незграбно намацувати запобіжник, щоб зняти його, а потім перевести перемикач громихівки на найпотужніші набої. Його так трясло, що якби зараз він пальнув у кого-небудь, то висмалив би на тілі нещасного свій підпис.
І тільки Трилліан не підняла свою рушницю. Вона звела свої брови, опустила їх і замислено закусила губу.
— Вам не спадало на думку... — почала вона, та в цю мить її супутникам було не до розмов.
Темінь за їхніми спинами прорізав промінь світла. Рвучко повернувшись, вони уздріли третій загін кріккітян, який шукав їх з ліхтариками.
Громихівка Форда Префекта злісно дзявкнула, та полум'я шугонуло назад і вибило зброю з його рук.
Одну мить усі були скуті страхом, час на секунду завмер, чекаючи, що хтось іще вистрелить.
Та секунда минула, а ніхто так і не вистрілив.
Блідолиці кріккітяни оточили мандрівців, і вони опинилися в колі тремтливого світла кишенькових ліхтариків.
Бранці дивилися на тих, хто їх полонив, а ті дивилися на бранців.
— Вітаю,— заговорив один з тих, хто полонив,— даруйте мені, та ви... чужоземці?
Розділ 28
А тим часом далеко звідси, на багато мільйонів миль далі, аніж може собі уявити наш з вами розум, Зафода Біблброкса охопила нудьга.
Він лагодив свій корабель — тобто з неослабною цікавістю спостерігав, як його ремонтує робот-ремонтник. І тепер його корабель знову був одним з наймогутніших та найнезвичайніших зорельотів на світі. Він міг податися куди завгодно, зробити що завгодно. Зафод погортав якусь книжку, та тут же жбурнув її в куток. її він уже читав.
Зафод пішов до вузла зв'язку і ввімкнув вседіапазонний висилач термінових повідомлень.
— Хоче хто-небудь хильнути? — кинув він у мікрофон.