— Про збої,— пояснив Форд.— Про збої, які дає безперервний час космічного простору.
— А,— кивнув Артур,— то він тепер дає комусь ці збої. — Він встромив руки до кишень свого подертого халата і став удивлятися в далину.
— Що ти верзеш? — озвався Форд.
— Не розумію,— сказав Артур,— якщо час дає збої комусь, то що нам до того?
Форд мало не спопелив його поглядом.
— Та ти будеш слухати? — скипів він.
— Я ж слухаю,— мовив Артур,— та боюсь, що пуття мені від цього небагато.
Форд схопив його за лацкани халата і став говорити до нього так повільно, чітко та терпляче, ніби той був клерком з рахівничого відділу телефонної компанії.
— Видається, що там... — говорив він,— в просторово-часовій тканині ... — говорив він,— з'явилися... — говорив він,— острівці...
Артур дурнувато дивився на тканину свого халата, на ту частину, в яку вчепилися пальці Форда. Доки Артур не встиг доповнити дурнуватий вираз дурнуватою реплікою, Форд поспішив продовжити.
— ...нестабільності,— додав він.
— А, он як,— мовив Артур.
— Атож, саме так,— підтвердив Форд.
Вони самотньо стояли на пагорбі доісторичної землі, твердо вдивляючись один одному у вічі.
— І що ж з цією тканиною скоїлося? — спитав Артур.
— У ній виникли острівці нестабільності— відказав Форд.
— Справді? — ні разу не кліпнувши очима, мовив Артур.
— Правдивіше не буває,— відказав Форд, так само не кліпаючи.
— Гаразд ,— сказав Артур.
— Второпав? — спитав Форд.
— Ні,— зізнався Артур. Нависла гнітюча мовчанка.
— Трудність цієї розмови полягає в тому,— почав Артур, після того як по його обличчю повільно проповзла понура важка тінь, так ніби альпініст обережно випробовував підступний виступ скелі,— що вона дуже відрізняється від тих, які я вів останнім часом. А вони, як я вже пояснював, велися переважно з деревами. Вони не були схожі на цю. Можливо, за винятком тих, які я мав з в'язами, хоч і вони бували не дуже результативні.
— Артуре,— сказав Форд.
— Так. Слухаю,— сказав Артур.
— Просто сприймай на віру все, що я тобі кажу, і все буде дуже і дуже просто.
— Так-то воно так, та щось не дуже віриться. Вони сіли, щоб зібратися з думками.
Форд дістав свій субефірний чуткомат. Він приглушено дзижчав, тьмяно поблимував крихітним світликом.
— Батарея сіла? — запитав Артур.
— Ні,— сказав Форд,— в просторово-часовій матерії простежується мобільна аномалія, локальний збій, острівець нестабільності. Теча. І вона зараз десь поблизу нас.
— Де?
Трохи дрижачою рукою Форд став повертати півколом чуткомат. Раптом світлик яскраво засяяв.
— Там! — гукнув Форд, простягаючи руку. — Там, за тією канапою! Артур поглянув у вказаному напрямку. На його превелике здивування, в
полі, просто них, стояла м'яка канапа, в простонародді — честерфілдка, покрита барвистим оксамитом. Він вирячився на неї здивовано. І зразу ж у нього виникло декілька запитань.
— Чому,— запитав він,— посеред цього поля стоїть канапа?
— Я ж сказав тобі! — підхоплюючись на рівні, вигукнув Форд. — Збій у безперервному часі космічного простору!
— І оце його канапа, чи не так? — запитав Артур, спинаючись на ноги і повертаючись до вертикального положення, одночасно плекаючи надію, хоча й не дуже тверду, і до здорового глузду.
— Артуре! — закричав на нього Форд,— та канапа стоїть тут через нестабільність космічного часу, це я намагався тобі втовкмачити в твої невиліковно розм'яклі мізки. її виплеснуло з плину часу крізь течу, вона — уламок, викинутий з плину космічного часу, і немає значення, чим вона є, наша справа зловити її, бо це єдина нагода звідси вибратися!
Він швидко скочив із прискалка і стрімголов помчав через поле.
— Зловити її? — пробурмотів Артур, а потім ошелешено насупився, коли побачив, як честерфілдка стала ліниво перевалюватися з боку на бік, підстрибнула і граційно попливла над травою.
Охоплений несподіваним захватом, він з гиком скочив з прискалка і помчав слідом за Фордом Префектом ловити норовистий предмет меблевого гарнітуру.
Вони гасали по траві мов навіжені, стрибали, сміялися, викрикували один одному поради, як перейняти канапу з того чи іншого боку. Промені сонця сонно пестили хвилі трави, злякані польові тваринки кидалися врозтіч.
Артур почувався щасливим. Йому було страшенно приємно, що хоч раз, хоч один-єдиний день минав майже так, як того давно хотілося. Лише двадцять хвилин тому він хотів стати божевільним, а ось зараз уже ганяється по луках доісторичної Землі за честерфілдською канапою.
Канапа скакала то в один бік, то в інший, і здавалося, що вона одночасно і матеріальна, мов ті дерева, повз які вона пролітала, і безтілесна, мов сон, коли вона, мов примара, проходила крізь інші дерева.
Форд з Артуром моталися за нею туди й сюди, але вона петляла так, ніби простір мав для неї іншу, складну математичну топографію, як воно й було насправді. Вони ганялися, а вона витанцьовувала й крутилася, а потім раптом пішла круто вниз, ніби спадна лінія графіка, і вони практично опинилися над нею. З радісним вигуком вони стрибнули на неї, сонце згасло, і вони провалилися у страшну порожнечу, а потім несподівано опинилися в сучасному Лондоні на полі стадіону "Лордз", де саме відбувався матч між крикетними командами Англії і Австрії року 198-, в якому англійській команді для перемоги треба було зробити лише двадцять вісім пробіжок .
Розділ 2
Важливий факт із історії Галактики.
Факт номер один:
(запозичено з "Популярної Історії Галактики", том "Зоряна збірка цитат на кожен день")
Нічне небо над планетою Кріккіт — найнецікавіше видовище в цілому Всесвіті.
Розділ 3
Той день, коли Форд з Артуром невпопад дали сторчака з аномалії космічного часу і добряче гепнулися, впавши на ідеальне трав'яне поле стадіону "Лордз", був просто чарівний.
Глядачі аплодували шалено. Аплодували не їм, але вони інстинктивно вклонилися і зробили це доречно, бо важкий маленький червоний м'ячик, якому власне і адресувалася овація, просвистів над маківкою Артура лиш за декілька сантиметрів. Вони знову впали на землю, яка, як їм здалося, страшенно швидко крутилася навколо них.
— Що то було? — просичав Артур.
— Щось червоне,— просичав на відповідь Форд.