В колишній красуні-церкві тепер комора, церква немов посліпла на всі свої вікна й поглухла на всі свої дзвони, що співали Василькові ще над колискою.
Василь і Маруся помагають рідним, як можуть. На Донбасі збирали вугілля, а тут, разом із сільськими дітлахами, ходять збирати колоски. Хліб уже скошений, але в стерні залишилось багато, згубленого колосся. Тільки пильнуй — не за коліщам із шахти, а за тим, щоб не впіймав сторож. Збирати вугілля не боронили, а за колоски об'їждчик може й набити.
Нашукали майже по повній торбі, як удалині зачорніла постать вершника. Гнав коня просто на них.
За мить опинився поруч. В руках нагайка, очі горять, мов у звіра:
— Ану торби витрясайте! Злодюги! Державу обкрадаєте!
Цьвохнула нагайка. Діти затремтіли, дівчата зарюмсали. Василь же тільки міцніше торбу стиснув.
Розлючений дядько виривав дитячі клунки й висипав колоски на стерню. Рятував державу. Діти підбирали порожні торби й похнюплено рушали геть.
Господи, так легко віддати зібране тяжкою працею? Так, не опираючись, віддати своє?!. Та нізащо! Щось ніби штовхнуло Василька у плечі, він зірвався з місця і — дременув!
— Ах ти ж сволото! Ще й тікати?!!
…Стернею мчали двоє: дрібний худенький босий хлоп'як і чорний дебелий дядько верхи. Наздогнав Стуса, схопив торбину, став шарпати. "Не дам, то моє!" — у Василя наче вступила якась досі незнана сила. А що була замала проти сили здорового дядька, то хлопець уп'явся зубами в гидку ненависну руку…
Ні. Вистояти! Вистояти! Ні —
стояти. Тільки тут! У цьому полі!..
Руки випустили торбу, і, притискаючи її до грудей, хлопчина знову рвонув тікати.
Дядько сплюнув, заматюкався, ударив коня і помчав до шляху.
Наступного дня стерню, звичайно, зорали. Разом із відібраним у дітей колоссям…
Чи ж ми перестанемо колись бути наляканими дітьми з відібраними колосками?!
Так, якщо хоч трохи житимемо за Василем Стусом: "Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам'ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду,[18] нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди".
Основна темрява ще тільки згущується, нависає над Василем.
Але й перші перемоги над нею він уже також — має.
Історія людини в історії людства
Стус Василь Семенович — поет, перекладач, літературознавець, публіцист. Народився 6 (записаний 7-го) січня 1938 року в с. Рахнівці Гайсинського району Вінницької області. Закінчив Донецький педагогічний інститут, служив в армії, працював учителем, робітником, журналістом. У 1964 р. став аспірантом Інституту літератури АН УРСР, звідки його звільнили у вересні 1965 р. За виступ на захист заарештованих українських інтелігентів був переслідуваний. У січні 1972 р. заарештований і засуджений до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Ув'язнення відбував у концтаборі в Мордовській АРСР, а заслання в Магаданській області. Після повного відбуття терміну покарання повернувся в Україну і жив у Києві. У жовтні 1979 р. став членом правозахисної Української Гельсінської групи, за що був заарештований у травні 1980 р. й засуджений до 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Покарання відбував у концтаборі в Пермській області. Важко хворів. Помер у тому ж концтаборі 4 вересня 1985 року. 16–19 листопада 1989 року перепохований у Києві на Байковому цвинтарі.
Його лірика пронизана екзистенційними, елегійними, релігійними, історіософськими мотивами, їй притаманні інтелектуалізм, карбованість фрази,
метафоричність, балансування на протиставленнях, глибока філософічність, унікальне мовне розмаїття, закритість, елементи метафізики, сюрреалізму тощо.
Автор збірок поезій, які за Стусового життя видавались тільки за кордоном: "Зимові дерева" (1970), "Свіча в свічаді" (1977), "Палімпсести" (1986). А також — рукописних збірок "Круговерть", "Веселий цвинтар", "Час творчості", досі не знайденої "Птах душі". Перша книжка, видана в Україні, — "Дорога болю" (1991), за неї Стусові посмертно присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка.
2005року йому присвоєно звання Героя України.
Ірина Жиленко
СОНЯЧНІ СЕКРЕТИ ІРИНКИ ЖИЛЕНКО
Краса — лиш відображення земного
У неземному дзеркалі душі.
Ірина Жиленко
У сузір'ї загадок
Придумати й зробити справжній "секрет" уміють лише найуважніші й найкмітливіші.
Спершу треба вишукати затишне місце і вибрати мить, коли нікого поруч нема. Як-от зараз, коли в Іринчиному дворику всі розійшлись на післяобідній спочинок! Адже нинішнього ранку, в єдиний вихідний, численні мешканці здійснювали Велике Прання. "Прости, Боже, — де людське — там і наше", — хрестилась до святої неділеньки бабка Христя і собі "впрягалась" у роботу. Спільно тягали воду, гріли у великих казанах, виставляючи на численнихлавочках-табуретках керогази, ночви і балГЇ. Потім ретельно полоскали-м'яли білизну, заодно перемиваючи кісточки й сусідам та знайомим. Нарешті, все успішно завершувалось викручуванням, чіплянням мотузків та веселим вивішуванням випраного шмаття. І — намореним затишшям…
Пересвідчившись, що поруч нема нікого (навіть дворові кози-кури-коти-собаки десь у затишку "відходили" після ранкового ґвалту), Іринка випорпує в землі ямку. Її дно викладає узорами зі своїх скарбів. Рядок пір'ячка, зібраного під голуб'ятнею. Рядок фантиків і скелець… Хтось іде? Ні, здалося. Тільки лопотіння накрохмалених наволочок і сонце, помножене на сліпучу білизну простирадел. Не дворик — справжнісінький тобі корабель під білими вітрилами! Так, звісно: пір'ячко можна викласти у вигляді вітрил! Фантики — човен! У своєму "секреті" викладе вітрильника! Не даремно ж Іринка мріє стати морячкою!
Угорі зліва — квітка ранньої кульбабки. Буде, наче сонце. Хвилі вимостить із кленових "крилаток", що їх також добре ще роздвоювати й "насаджувати" собі на носа. На морських чайок піде решта пір'їн.