Упродовж якогось часу ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Бачила тоді, як Аґнес раптом з прекрасної молодої дівчини змінюється на живий скелет, в якому легені і шлунок, наче бліді звірятка, розтягувалися, мовби вижирали життя. Бачила, як скелет рухається з боку на бік і вперед, як дихає і говорить, і знала, що в неї усе це виглядає так само. Подекуди здавалося їй річчю геть сороміцькою, що асистент може її оглядати такою, коли чула в темряві його подих.
Прийшла медсестра. Ліліан вбрала халат і рушила за сестрою до ліфта. Побачила у вікні сірий день. Незабаром прийде весна. Хворий вітер, фен, важке повітря, вона мало не задихнулася вранці. З рентгенівського кабінету вийшла Марія Савіні. Стріпуючи головою, поправила своє чорне волосся.
— Як було? — запитала Ліліан.
— Він нічого не каже. Має поганий гумор. Як тобі подобається мій новий халат?
— Чудесний шовк.
— Справді? То від Лicci з Флоренції. — Марія скривила помарніле обличчя і розсміялася. — Що нам іще залишається? Коли ми не можемо ніде вийти увечері, то мусимо гарцювати тут у своїх хатніх дрес-кодах. Прийдеш увечері до мене?
— Ще не знаю.
— Панно Дюнкерк, професор чекає, — нагадала сестра у дверях.
— Приходь! — сказала Марія. — Інші також прийдуть! Я маю плити з Америки. Фантастичне!
Ліліан зайшла до оповитого в сутінки кабінету.
— Нарешті! — сказав Далай-лама. — Я хотів би, щоб принаймні раз ви були пунктуальні. Діаграма температури.
Медсестра подала йому картку. Він почав її вивчати, обмінюючись пошепки заувагами зі своїм асистентом. Ліліан намагалася зрозуміти, про що вони говорять, але це їй не вдалося.
— Загасити світло! — звелів Далай-лама. — Прошу ліворуч. Ліворуч. Ще раз.
Фосфоресціюючий відблиск екрану падав на його лису голову і окуляри асистента. Ліліан щоразу робилося трохи недобре, коли мусила так дихати і зупиняти дихання — нагадувало це момент, який передував непритомності.
Дослідження тривало довше, ніж зазвичай.
— Прошу мені ще раз показати медичну картку, — сказав Далай-лама. Сестра увімкнула світло. Ліліан стояла біля екрану і чекала. — Ви мали два запалення плеври? Одне з яких через власну необережність? Ви мали щастя. Майже жодних зрощень. Однак звідки… о, шляк! — Далай-лама підняв очі. — Прошу зайти до бічного покою і підготуватися до наповнення пневмографу.
Ліліан пішла за медсестрою.
— Що таке? — шепнула. — Якась рідина?
Медсестра заперечливо похитала головою:
— Можливо, перепади температури.
— Але то ж не має нічого спільного з моїми легенями! То тільки хвилювання! Від'їзд міс Сомервіл! Фен! Адже я негативна! Я не позитивна! А може, так?
— Ні, ні. Будь ласка, лягайте! Мусите бути готові, коли прийде професор.
Медсестра присунула апарат. "Все намарно, — подумала Ліліан.
— Упродовж цілих тижнів я робила все, що від мене вимагали, і замість покращення, мені знову погіршало. Те, що я відірвалася вчора, не може бути приводом, адже сьогодні я не маю температури — може, навіть і мала б її, якби не виходила з санаторію, ніколи невідомо. Що він хоче тепер зі мною зробити?. Буде мене бурувати і колоти, чи тільки знову мене наповнить, як м'яча?"
До приміщення зайшов професор.
— Я не маю температури! — проторохтіла Ліліан. — То тільки легке знервування. Вже тиждень я не маю гарячки, та й раніше я мала її тільки тоді, коли була рознервована.
Далай-лама сів біля неї і провів долонею по її тілу, шукаючи місця для уколу.
— Наступні кілька днів прошу залишатися у своєму покої.
— Я не можу безперервно лежати в ліжку. Саме тому у мене буває гарячка. Це доводить мене до безумства.
— Достатньо, що зостанетесь у своєму покої. А сьогодні в ліжку…
Перевдягнувшись у своєму покої, Ліліан витягнула з-під білизни пляшку горілки і, прислухаючись до відголосів з коридору, налила собі склянку. Щохвилини може прийти медсестра з вечерею, не хотілося попастися на питті. "Я ще не така худа, — подумала, стоячи перед дзеркалом. — Я поповніла на півфунта. Великий подвиг". З іронічною посмішкою випила сама до себе і сховала пляшку. Ззовні почула візок з вечерею. Медсестра поставила на столі тарілку і вручила їй пакунок, мабуть, квіти.
"Боріс", — подумала Ліліан, беручи білу картонку. Відтак хвильку пошпортала виделкою в тарілці, після чого попрохала забрати їжу. Тим часом сестра заправила її ліжко і увімкнула радіо.
Ліліан підійшла до вікна і чекала, поки сестра закінчить і залишить покій. Вдивлялася у вечірній туман і слухала музику з Парижа, але не могла її витримати.
— Ви знаєте Париж? — запитала медсестра. — Мабуть, чудесний!
— Коли я там була, він був зимний і темний, і похмурий, і окупований німцями.
Медсестра розсміялася.
— То давно минуло. Тепер, я певна, все таке ж, як і до війни. Вам не хочеться ще раз туди поїхати?
— Ні, — відказала Ліліан сухо. — Хто б їздив до Парижа взимку? Ви закінчили?
— Так-так, зараз. Куди вам так спішно? Адже в санаторії вже й так нема що робити.
Врешті медсестра пішла. Ліліан вимкнула радіо. Справді, тут не було вже що робити. Можна було тільки чекати. Чекати, але на що? На те, що життя далі складатиметься тільки з чекання?
Відкрила коробку. "Боріс вирішив залишитися тут, у горах, — подумала, — або принаймні так казав. А я?" Розгорнула тонкий папір і враз випустила коробку на землю, мовби всередині побачила змію. Втупила погляд в орхідеї на підлозі. Упізнала ці квіти. Збіг, огидний збіг, це інші квіти, не ті самі, інші, схожі! Водночас знала, що такі збіги не трапляються, а в селі ніхто не мав запасів цього виду орхідей. Сама таких шукала і, не знайшовши, замовила з Цюріха. Порахувала квіти на гілці. Число збігалося. Потім помітила, що у найнижчої квітки бракує пелюстки, і нагадала собі, що зауважила це, коли прийшла пачка з Цюріха. Не було уже найменшого сумніву — квіти, що лежали перед нею на килимі, були тими самими квітами, які поклала на труні Аґнес.
"Я стаю істеричкою", — подумала. Все це мусить з'ясуватися, не могли ж ці квіти їй примаритися, хтось мусив собі з неї пожартувати дуже негарним чином, але чому? І як? Як ці орхідеї опинилися знову тут? І що повинна була означати ця рукавичка збоку, що скидалася на мертву почорнілу руку, яка висунулася з землі, наче символ якоїсь мафії духів?