Вона встала, але завагалася. Не могла піти, не довідавшись, чи Боріс ще живе. Не конче телефонувати йому самому. Могла зателефонувати до пансіонату і попросити його до телефону, подаючи яке-небудь прізвище, якщо підуть його кликати, вона знатиме, що Боріс живий, і встигне відкласти слухавку, перш ніж він сам підійде до апарату.
Замовила розмову. За вікном чула кроки по гравію в саду. Нагадало це їй сад Клерфе. Її залила хвиля розпачливої ніжності. Він записав їй у спадок дім, а вона не знала про це. Але й не хотіла його мати. Він стояв би порожній і повільно занепадав би разом зі своєю ліпниною, якщо б не конфіскувала його сестра Клерфе, озброєна в подвійну моральність однобокої справедливості.
Задзвенів телефон. Жіночий голос повідомив, що Боріса нема. "Від'їхав", — почула Ліліан і отерпла. Від'їхав — вона знала, що це означає у горах. Так казали, коли хтось помер. Це не могло, зрештою, означати нічого іншого — куди б він ще мав виїхати? Навіть його давньої господині вже не було.
Якийсь час сиділа непорушно. Врешті встала і зійшла вниз. Заплатила рахунок і сховала квитанцію в торбу.
22
Ліліан сиділа на лавці перед вокзалом. Загорілися перші ліхтарі, підкреслюючи ще понурішу голизну будівлі. Засмаглі туристи пересувалися галасливо повз неї і сідали до потягу на Марсель. Ліліан сиділа отупіла, без жодної думки в голові, геть виснажена, не знаючи чим це викликано: смутком, порожнечею чи замиренням з долею.
Раптом побачила незнайомого собаку, що огинав дугою площу, обнюхавши кількох жінок, зупинився, а потім кинувся до неї. Майже скинув її з лави, лизав її по руках і пробував лизнути в обличчя, скімлив, скавулів і гавкав так, що враз їх оточив гурт здивованих людей.
— Вольф, — сказала з недовір'ям. — Вольф! Звідки ти тут взявся?
Собака залишив її у спокої і побіг до натовпу, який негайно розступився. Підбіг до чоловіка, який наближався швидким кроком до Ліліан. Вона встала з лавки.
— Боріс!
— Отже ми ще встигли тебе відшукати, — сказав Волков. — Портьє в готелі сказав мені, що ти вже на вокзалі. Я ледве встиг. Хтозна, де б я мусив тебе пізніше шукати.
— Ти живий! — Шепнула Ліліан. — Я телефонувала тобі. Хтось мені сказав, що ти від'їхав. Я думала…
— Я прочитав у газеті, що сталося, тому приїхав. Я не знав, у якому готелі ти мешкаєш, інакше б зателефонував.
— Ти живий, — повторила.
— І ти жива, душко! Все решта не рахується.
Поглянула на нього. Враз зрозуміла, що мав на увазі — що усе решта, уся поранена гордість, уражений егоїзм, були затерті цим одним утішним, останнім фактом, що кохана людина не померла, що ще живе, що є тут і ще дихає, незалежно від того, якими є її почуття або що за цей час відбулося. Боріс не приїхав сповнений слабістю чи співчуттям, він приїхав сповнений цією останньою, вражаючою, як грім, правдою, єдиною, яка йому залишилася, єдиною, яка завжди залишається насамкінець, яка відміняє все, і яку людина майже завжди усвідомлює надто пізно.
— Так, Борісе, — сказала. — Усе решта не рахується.
Він зиркнув на її багаж.
— Коли від'їжджає твій потяг?
— За годину, їдьмо ним. Я не хочу тут залишатися. А ти мусиш повернутися.
— Я не мушу повертатися, — сказав Волков.
Поглянула на нього.
— Ти вилікувався?
— Ні. Але я не мушу повертатися. Я можу поїхати з тобою, куди захочеш. І на як довго захочеш.
— Але…
— Я розумів тебе тоді, — сказав Волков. — Мій Господи, і то ще як! Я розумів, що ти хочеш виїхати.
— Чому ж ти не виїхав зі мною?
Волков мовчав. Не хотів їй нагадувати, що сказала тоді.
— А ти виїхала б зі мною? — поцікавився врешті.
— Ні, Борісе. То правда. Тоді ні.
— Ти не хотіла брати з собою хворобу. Ти хотіла від неї втекти.
— Я не пам'ятаю вже. Може, так і було. То все було так давно.
— Ти справді хочеш їхати ще сьогодні? Ти виглядаєш на зголоднілу. Ходімо до кав'ярні навпроти. За той час спробую купити квиток.
Вони зайшли до кав'ярні. Боріс замовив їй яйця, шинку і каву.
— Я повернуся на вокзал, — сказав. — Будь тут. Не утікай.
— Я вже не втікаю. Чому кожен так думає?
Боріс усміхнувся.
— Коли так думає, то не найгірше. Це означає, що хоче, аби та друга особа залишилася.
Поглянула на нього. Її губи тремтіли.
— Я не хочу плакати, — сказала.
Він зупинився біля столика.
— Ти тільки виснажена. З'їж щось. Я певний, що то твоя перша їжа сьогодні.
Підняла голову.
— Так погано я виглядаю?
— Ні, душко. А хоч би ти виглядала на втомлену, кілька годин сну дозволить тобі надолужити все. Ти забула про це?
— Так. Я забула стільки речей. Але деяких ні.
Почала їсти, але зупинилась і вийняла люстерко. Придивилася дуже уважно: обличчя, очі, тіні під очима. Що сказав лікар в Ніцці? Перш ніж надійде літо, а може й раніше, якщо й далі вона буде вести таке життя. Літо — тут уже було літо, але в гори воно приходило пізніше. Ще раз придивилася до свого обличчя, відтак вийняла пудреницю і помаду до вуст.
Повернувся Волков.
— Я дістав квиток. У Цюріху обдумаємо, що ти робитимеш потім.
— Я хочу повернутися, — сказала Ліліан.
— Повернутися? Куди? — запитав обережно Волков. Помовчала.
— Я була на шляху до повернення, — сказала нарешті. — Хочеш вір, хочеш ні.
— Чому б я тобі мав не вірити?
— А чому мав би?
— КОЛИСЬ Я зробив те саме, що й ти. Багато років тому. Я також повернувся.
Ліліан розім'яла на тарілці крихту хліба.
— І не вдасться це розтлумачити комусь іншому, правда?
— Ні. Треба до того дійти самому. Інакше людина й далі б вірила, що оминуло її те; найважливіше. Ти знаєш уже, куди вирушиш з Цюріха?
— До якогось санаторію. У "Белла Віста", напевно, мене знову не приймуть.
— Очевидно, що тебе приймуть. Але ти переконана, що хочеш повернутися? Тепер ти виснажена і потребуєш відпочинку. Ти можеш ще змінити намір.
— Я хочу повернутися.
— Через Клерфе?
— Клерфе не має з цим нічого спільного. Я хотіла повернутися й раніше. З багатьох причин. Тепер уже їх не пам'ятаю. Були такі правильні, що я забула.
— Якщо ти хочеш лишитися внизу, то не мусиш бути сама. Я також можу лишитися.
Ліліан похитала головою.
— Ні, Борісе. Досить. Я хочу повернутися. Але може ти хочеш лишитися? Ти так довго не був поза санаторієм.