— Ходімо звідси, — несподівано сказав Клерфе.
Вечір спирався на мури, прикрашені ліпними орнаментами. Ліліан глибоко зітхнула. Почувалася так, мовби після вдалої втечі.
— Правда така, — сказав Клерфе — що ти не хочеш зі мною жити, Ліліан! Я знаю про це.
— Але ж я живу з тобою, — відказала безпорадним тоном.
— Ти живеш зі мною, як хтось, кого завтра вже не буде. Як хтось, хто безперервно від'їжджає.
— Ти не хотів, щоб так було?
' — Можливо — але тепер уже я не хочу. А чи ти коли-небудь хотіла жити зі мною інакше?
— Ні, — відповіла тихо. — Але також з ніким іншим, Клерфе.
— Чому?
Вона покірливо мовчала. Навіщо ці ідіотичні питання?
— Ми вже неодноразово розмовляли про це. Навіщо до цього повертатися? — сказала врешті.
— Будь-які стосунки можуть змінитися. Невже кохання може бути гідним презирства?
Похитала головою. Клерфе поглянув на неї.
— Нічого в житті ніколи я не прагнув так сильно, Ліліан. Тепер прагну лише цього. Я прагну тебе.
— Адже ти мене маєш!
— Не зовсім. Не так.
"Хоче мене прив'язати і ув'язнити, — подумала, — цим він пишається і називає це подружжям, піклуванням і коханням, і може, зрештою, має рацію. Однак чому не розуміє, що саме те, чим він пишається, мене від нього відштовхує?" З ненавистю поглянула на віллу з гравієвими алеями. Хіба вона для того втекла з гір, щоб закінчити тут? Тут або в Тулузі, або в Брешії? Куди поділася пригода? Куди подівся Клерфе? Що його змінило? Чому вони не сміялися з цього? Що ще їм залишилося?
— Ми могли б принаймні спробувати, — сказав Клерфе. — Якщо не вдасться, продамо дім.
"Я не маю вже часу, щоб щось пробувати, — подумала Ліліан. — І не маю вже часу на експерименти з домашнім щастям. Це для мене надто сумне. Я мушу відійти! Я не маю навіть часу на такі розмови. Все це я знала в набагато кращому виданні, у горах в санаторії, в Боріса, звідки я втекла".
Раптом заспокоїлася. Ще не знала, що встругне, але те, що може втекти, зробило все менш нестерпним. Не боялася нещастя, надто довго жила з ним і завдяки ньому — не боялася також щастя, як безліч інших людей, яким здавалося, що його шукають, — боялася в'язниці пересічності.
Увечері біля моря був показ штучних вогнів. Ніч була світлою, а небо дуже далеким, але на обрії море зливалося з небом, і тому здавалося, що вогні націлені в нескінченність і падають кудись за межі земної кулі, в простір, що перестав бути простором, бо у нього немає меж. Ліліан згадала, що востаннє бачила феєрверк в "Гірській хатині". "Вочевидь, усі рішення, які я приймаю в житті, проходять під знаком феєрверків, — з гіркотою думала вона. — А може, усе, що зі мною трапляється, схоже на цей феєрверк, який швидко гасне, перетворюючись на попіл і пил"? Вона роззирнулася. "Аби лише не зараз, — подумала з тривогою, — аби лише не зараз. Невже наприкінці не станеться ще одного спалаху, такого яскравого, що не шкода буде віддати усю себе"?
— Ми ще не грали, — сказав Клерфе. — Ти робила це вже коли-небудь? Маю на увазі казино.
— Ніколи.
— Тоді мусиш спробувати. Ти маєш невинну руку і повинна виграти. Поїдемо? Чи, може, ти втомлена? Вже друга.
— Дитяча година! Хіба можна втомитися так рано?
Вони їхали повільно серед ночі, сповненої блиском зірок.
— Нарешті тепло, — сказала Ліліан.
Можемо залишитися тут, поки і в Парижі не настане літо.
Вона притулилася до нього.
— Чому люди не живуть вічно, Клерфе? Без смерті?
Він обняв її.
— Ба й справді — чому? Чому ми старіємо? Чому не можемо жити так, мовби мали тридцять років аж до восьмидесяти, а потім раптом померти?
Розсміялася.
— Я не маю ще тридцяти.
— То правда, — сказав Клерфе і випустив її з обіймів. — Я постійно про це забуваю. Але маю враження, мовби за ці три місяці ти постаріла принаймні на п'ять років, так ти змінилася. Ти стала на п'ять років гарніша. І на десять небезпечніша.
Вони грали спочатку у великих залах, а потім, коли ці зали спорожніли, перейшли в менші, де ставки були вищі. Клерфе почав вигравати.
— Побудь зі мною, — сказав він Ліліан. — Ти приносиш щастя.
Клерфе ставив на "дванадцять", на "двадцять два" і на "дев'ять". Помалу Клерфе програв майже усі свої жетони. У нього залишилося їх якраз стільки, щоб ще раз зробити максимальну ставку. Він поставив на "червоне". Випало "червоне". Половину виграшу він відклав, решту знову поставив на "червоне". "Червоне" випало вдруге. Він знову поставив максимальну ставку. "Червоне" випало ще двічі. Перед Клерфе тепер лежала ціла купа жетонів. Інші гравці в залі зацікавилися його грою. Стіл Клерфе виявився раптом оточеним людьми. Ліліан побачила, що до рулетки підходить Фіола. Він посміхнувся їй і поставив на "чорне". "Червоне" випало знову. Під час наступного кола чорне поле було всуціль покрите жетонами максимальної ставки. Навколо столу в три ряди юрбилися гравці. Майже усі вони грали проти Клерфе. Тільки худа стара у вечірній сукні з голубої вуалі ставила, як і він, на "червоне".
У залі запала тиша. Кулька застукала знову, стара почала чхати. "Червоне" випало ще раз. Фіола зробив Клерфе знак бути обережним, адже колись серія везінь повинна закінчитися. Клерфе похитав головою і знову поставив максимальну ставку на "червоне".
— Він з'їхав з глузду, — сказав хтось позаду Ліліан.
Стара, яка вже заховала було свій виграш, в останню мить знову поставила усе на "червоне". У тиші, що запанувала, було чутно, як вона голосно почала дихати, а потім затримала подих. Вона намагалася більше не чхати. Жовта рука старої лежала, мов кіготь на зеленому сукні. Перед нею на столі була маленька зелена черепаха — талісман.
Знову випало "червоне". Стара зовсім втратила голову.
— Приголомшливо! — сказала якась жінка до Ліліан.
— Хто це?
На номери вже майже ніхто не ставив. По усіх залах розлетілася чутка про небувалу серію. Рядами вишикувалися гірки жетонів на великі суми: усі ставили на "чорне". "Червоне" випало сім разів підряд, колір мусив би змінитися. Тільки Клерфе продовжував, як і раніше, ставити на "червоне". В останню секунду стара від хвилювання поставила на червоне поле черепаху. Не встигла вона виправити свою помилку, як залом прокотився гомін. Знову випало "червоне".