У покою номер сім було темно. Звідси забрали навіть свічки. Труна була вже зачинена. Під віком зникло худорляве обличчя і блискуче руде волосся. Все було готове до переїзду. Квіти знято з труни, лежали на столику збоку, загорнені в шматок церати. Збоку лежали вінки. Штори — розсунуті, вікна — навстіж. У покою панував гострий холод. Всередину зазирав місяць.
Ліліан прийшла, щоб ще раз побачити покійну. Але прийшла запізно. Ніхто ніколи вже не побачить блідого обличчя і блискучого волосся Аґнес Сомервіл. Цієї ночі тайкома спустять труну додолу, а далі саньми до крематорію. Там у шаленому полум'ї вона почне горіти, руде волосся затріщить і сипоне іскрами, туге тіло напнеться, мовби оживши — а потім усе опаде, замінюючись в попіл і небуття, і кілька блідих спогадів.
Ліліан поглянула на труну. Чи не може так трапитися, що вона отямиться у цій жахливій скрині? Хіба раніше таке не бувало? Хтозна, як часто це траплялося? Відомо лише про нечисленні випадки, коли рятували людей з летаргії, але скільки було таких, що задихнулися нікому не відомі? Хіба це неможливе, щоб Аґнес Сомервіл пробувала тепер, саме тепер, кричати в тісній темряві шелестливого шовку, з пересохлим горлом, не в стані видобути жодного звуку? "Мабуть, я збожеволіла. Що за думки спадають мені до голови? Не треба було сюди заходити! Чому я це зробила? З якогось сентиментального пориву? Через збентеження? Чи через цю жахливу цікавість, щоб ще раз вдивитися в чиєсь мертве обличчя, наче в якусь прірву, з якої, може, вдасться видобути відповідь? Світло, я мушу запалити світло!"
Повернулася до дверей, однак зупинилася і почала прислухатися. Здалося їй, що почула якесь шелестіння, дуже тихе, але виразне, мовби нігті дряпали шовк. Швидко намацала контакт. Яскраве світло в одну мить вигнало ніч, місяць і жах! "Я чую духів, — подумала. — То була моя власна сукня! Мої власні нігті. А не втомлений, гаснучий імпульс життя, що затремтів у мертвому тілі".
Знову втупила погляд в труну, осяяну яскравим світлом. Ні — в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки — у ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кров'ю і роздутими легенями її приятелька Аґнес, то не була воскова копія людини, в якій ув'язнені соки починали повільно розкладати тіло — ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила і росла в кожній істоті, яка приходила на світ разом з кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник.
Сягнула рукою по клямку. В момент, коли її торкнулася, клямка в її долоні несподівано крутнулася. Вона здавлено скрикнула. Двері відчинилися. Перед Ліліан стояв ошелешений санітар з витріщеними очима.
— Що тут таке? — пробурмотів. — Звідки ви тут, пані, взялися?
— Глянув повз неї всередину покою, де штори тріпотіли на протязі. — Тут було замкнено! Як ви увійшли сюди? Де ключ?
— Тут не було замкнено.
— Тоді хтось мусив… — санітар поглянув на двері. — А, є в замку!
— Витер рукою чоло. — Знаєте, хвильку тому мені здалося… — показав на труну. — Я думав, що то ви і що…
— Це я і є, — шепнула Ліліан.
Чоловік ступив крок всередину.
— Ви не зрозуміли мене. Я подумав, що ви і є покійниця! Уявляєте? А я бачив у житті багато чого! — Засміявся. — Це називається страх проти ночі! Що ви, власне, тут робите? Номер вісімнадцять давно вже запакований.
— Хто?
— Номер вісімнадцять. Імені я не знаю. Зрештою, це зайве. Коли випаде комусь ґеґнути, то не поможе йому найгарніше ім'я, — санітар вимкнув світло і замкнув двері. — Можете тішитися, панянко, що то не ви, — сказав добродушно.
Ліліан вигребла з торби монету.
— Це маленька компенсація за страх, якого я вам нагнала.
Санітар віддав честь і потер долонею щетину на бороді.
— Глибоко вдячний. Поділюся з колегою. Після такого сумного заняття пиво завжди особливо смакує. Але прошу вас не брати нічого надто близько до серця, панянко. Колись усі ми змушені будемо в це повірити.
— Так, — відказала Ліліан. — Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудесна потіха, правда?
У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. "Я вар'ятка, — подумала. — Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне і залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса і побалакати з ним". Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію.
Вона примостилася на кріслі під вікном. "Я маю двадцять чотири роки, — подумала, — стільки саме, що Аґнес. І я тут уже чотири роки. А перед тим шість років була війна. Що я пізнала в житті? Знищення, втечу з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, а потім хворобу, спричинену голодом і втечею. Раніше я була дитиною. Я уже ледве можу пригадати, як виглядали міста вночі за мирного часу. Море вогнів і вулиці залиті яскравим світлом — що я з цього ще пам'ятаю? Я знаю тільки затемнені вікна і зливу бомб з чорного неба, а потім окупацію і страх, і переховування, і холод. Щастя? Як же змаліло це безмежне слово, яке так виблискувало колись у мріях! Щастям вже здавалися не тепла кімната, а хліб, підвал, безпечне місце від обстрілів. А потім я потрапила до санаторію".
Ліліана непорушно дивилася у вікно. Внизу біля входу для постачальників і служби стояли сани. Може, приїхали вже по Аґнес Сомервіл. Торік вона увійшла — весела, в хутрі і з букетом квітів — головним входом до санаторію, а тепер покидала будинок крадькома, службовим входом, так, мовби не заплатила рахунку. Шість тижнів тому вона ще снувала з Ліліан плани від'їзду. Від'їзду — примари, виїзду — фатаморґани, який ніколи не здійснився.
Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.
— Так, Борісе, — вона уважно слухала. — Так, Борісе…так, я розсудлива… так, я знаю, що набагато більше людей помирає на інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах… Так, багатьох вдається вилікувати, так-так… нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно… ні, не приїжджай… так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.