Раптом їй здалося, мовби з неї опав якийсь безіменний тягар. Якась глуха відповідальність, що відбриніла, сповзла з її плечей на дерев'яні сходи трибуни. Вона переступила через неї, як через скинуту стару сукню. Хоча театральні декорацїї обвалилися, але підмостки залишилися, і хто не боявся їхньої голизни, ставав незалежним і міг продовжувати грати в міру власного страху або власної сміливості. Міг інсценувати свою власну самотність в тисячних варіаціях, навіть в коханні — вистава не мала кінця. Мінялася тільки. Можна було стати своїм єдиним актором, а водночас глядачем.
Оплески, що вибухнули навколо неї, залунали, мов кулеметні постріли. Водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді зійшла поволі вниз, оточена галасом чужої радості, і ступила в холод нової, цінної свідомості, яка однаково добре могла зватися свободою, як і самотністю, і в теплу зону кохання, в якому звучало вже слово "розлука", і обидві зони охопили її, наче літня ніч з пульсуючими фонтанами.
Клерфе витер кров з обличчя, але з губ йому ще капотіло.
— Я не можу тебе поцілувати, — сказав він. — Ти боялася?
— Ні. Але ти не повинен більше їздити.
— Мабуть, не повинен, — відказав терпляче Клерфе. Знав цю реакцію. — Таки я був кепський? — поцікавився і обережно скривив обличчя в усмішці.
— Ти був прекрасний, — сказав блідий Торріані, сидячи на ящику і п'ючи коньяк.
Ліліан поглянула на нього вороже.
— Вже по всьому, Ліліан, — сказав Клерфе. — Припини про це думати. Там не було небезпеки. Так тільки виглядало.
— Ти не повинен їздити, — повторила.
— Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?
Торріані розсміявся:
— А післязавтра його склеїмо.
З'явився тренер Габрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.
— Клерфе, прийдете увечері? — запитав Ґабрієлі. Клерфе кивнув.
— Ми тут заважаємо, Ліліан, — сказав за хвилю. — Ходімо з цієї брудної стайні. — Зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. — Що сталося? Справді хочеш, щоб я вже не їздив?
— Так. Я знаю, що це звучить по-дитячому, — сказала Ліліан. — і не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.
Торріані зробив чималий ковток коньяку.
— Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.
Клерфе розсміявся.
— Тобі, Ліліан, йдеться про те, що не треба спокушати Бога?
Вона кивнула.
— Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.
— О, Господи! — повторив Торріані. — Забава! — Він встав зі свого ящика і підійшов до Ґабрієлі.
— Я мелю дурниці, — сказала Ліліан розчаровано, — не слухай мене!
— Ти не мелеш жодних дурниць. Ти умієш тільки здивувати. — Він зупинився. — Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?
Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.
— Я не мушу повертатися до санаторію, — відказала швидко.
— Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?
Вона почула іронію в його голосі.
— Я не повинна балакати, правда?
— Але ж ні — повинна. Завжди.
Вона розсміялася.
— Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?
— Вже й не пам'ятаю.
Він обмацав свої вилиці і плече.
— Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я можу ще провадити.
— Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера? Не любиш святкувати перемог?
— Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття, — обличчя у нього почало вже спухати. — Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читати якийсь розділ з "Критики чистого розуму"?
— Добре, — згодилася Ліліан. — А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції. Бо нема там ані гір, ані авт.
14
Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі і біля моря. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів.
— Ми залишаємося тут? — поцікавився. — Чи повертаємося до Парижа. Або куди-небудь. Коли нема дому, можна їхати всюди. Тут стає спекотно.
— Хіба весна вже закінчилася?
— Тут на півдні так. Але можемо взяти "Джузеппе" і поїхати за нею. У Римі вона лише починається. Потім вона почнеться в Ломбардії, над озерами. Можемо її переслідувати до Швейцарії, а потім вниз уздовж Рейну, аж врешті побачимо її біля моря у всіх барвах на полях тюльпанів Голландії. Тоді може здатися, що час зупинився.
— Ти робив уже колись щось таке?
— Так, сто років тому. До війни.
— З жінкою?
— Так, але було інакше.
— Напевно, це завжди інакше. Навіть з тією самою жінкою. Я не ревнива.
— Я б хотів, щоб була.
— Вважаю, що було б жахливо, якби ти нічого не пережив і розповідав мені, що я перша жінка в твоєму житті.
— Ти є нею.
— Не є. Але досить, що на якийсь час завдяки мені ти забув імена інших.
— Їдемо?
Ліліан похитала головою.
— Ще не тепер. Я не хочу собі робити ілюзій, що час зупинився. Я хочу його відчувати і не обманювати саму себе. Час стояв на місці інколи взимку в санаторію, але я не стояла на місці. Я ковзала вздовж вісі часу, як на крижаній стіні, туди і назад.
— А тепер ти стоїш на місці?
Вона поцілувала його.
— Я кручуся на місці. Тимчасово. Як танцівниця.
Потім однак вона втратила терпіння і забажала виїхати. Їй почало здаватися, що перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на усю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження. Він вважав це за каприз, а вона просто не хотіла, щоб чув її кашель.
Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом охопила її хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку, може, за винятком цього одного, останнього, срібно-сірого смутку, який майорить на обрії кожного життя, такого ж незбутнього, як життя бухгалтера. Ліліан провела цю ніч в готелі і лише наступного дня пішла до каси авіаліній. Там побачила у вікні плакат з краєвидом Венеції і, нагадавши собі, що сказала Клерфе у Леваллі, не вагаючись, попрохала переоформити квиток на лет до Венеції. Вважала, що перед поверненням до Парижа мусить її побачити. Вона хотіла щось для себе осмислити, хоч достеменно й не знала, що саме, але мусила це зробити перш, ніж побачиться знову з Клерфе.