Клерфе подивився на Ліліан.
— Чому ти не скажеш портьє, щоб він не з'єднував тебе з нею?
— Я казала, але їй завжди вдається додзвонитися. Вчора йому сказала, що вона моя мати. Вона говорить з акцентом, ця жінка не француженка.
"Лідія Мореллі", — подумав Клерфе.
— Чому ти мені нічого про це не казала?
— Навіщо? Їдьмо у "Ріц". Стрийко Ґастон знепритомніє, коли дізнається, де я мешкатиму завтра.
Речі Ліліан не були спаковані. Клерфе позичив у портьє велетенську скриню, яку залишив під час відступу німецький майор, і запакував до неї вбрання Ліліан. Вона сама сиділа на ліжку і сміялася.
— Прикро мені, що я звідси йду, — сказала. — Я тут усе дуже полюбила. Але я люблю без печалі. Ти розумієш це?
Клерфе підняв голову.
— Боюся, що так. Ти не шкодуєш за тим, що покидаєш.
Вона знову розсміялася, сидячи на ліжку з витягнутими ногами і з келихом вина.
— Тепер усе вже не важливо. Якщо я пішла з санаторію, то можу піти звідусіль.
"Так вона піде і від мене, — подумав Клерфе, подаючи їй плаща, — з тією ж легкістю, з якою люди міняють готелі".
— Я не дуже схудла? — запитала вона.
— Ні, як на мене ти поправилася на кілька фунтів.
— Тепер це для всіх найголовніше, — пробурмотіла вона.
Валізи вони запакували в замовлене таксі.
— Моя кімната в "Ріці" виходить на Вандомську площу? — запитала Ліліан.
— Так. А я мешкав під час війни на Камбон, коли повернувся з табору військовополонених. То була добра криївка, ніхто не підозрював, що можна там заховатися. Мій брат мешкав тоді з німецького боку. Ми ж бо ельзасці. Мій брат має німецького батька, а я французького.
— Твій брат не міг тебе якось визволити?
Клерфе розсміявся.
— Він і не здогадувався, що я тут, а найрадше бачив би мене у Сибіру. Може й ще далі.
Вони повернули на Вандомську площу.
— Коли бачиш, які чудові будівлі люди будували за старих часів, мимоволі думаєш, що вони були щасливіші за нас, — сказала Ліліан. — Ти так не вважаєш?
— Ні, — відповів Клерфе. Біля готелю він зупинив авто. — Я зараз щасливий. І мені нема діла до того, чи знаємо ми, що таке щастя, чи ні. Так, я щасливий в цю мить, щасливий, що слухаю тишу на цій площі з тобою удвох. А коли виспишся, ми поїдемо на Сицилію, щоб взяти участь у перегонах під назвою "Тарґа Флоріо".
12
Траса "Тарґа Флоріо", що налічує 108 кілометрів з майже 400-стами закрутами, була замкнена щодня упродовж кількох годин з тренувальною метою. Гонщики об'їжджали дистанцію, запам'ятовуючи закрути, спуски, злети і особливості дороги.
Напарником Клерфе був Альфредо Торріані, 24-річний італієць. Обоє майже весь день пропадали на трасі. Вечорами поверталися додому, засмаглі, помираючи з голоду і спраги.
Клерфе заборонив Ліліан бути присутньою на тренуваннях. Він не хотів, щоб вона уподібнилася дружинам і коханкам гонщиків, які, прагнучи бути корисними, з секундомірами і папірцями в руках стирчали весь день на заправних пунктах, в боксах для дрібного ремонту і заміни шин. Клерфе познайомив Ліліан зі своїм другом, у якого була вілла на березі моря, там Клерфе її й поселив. Друга Клерфе звали Леваллі, він був власником флотилії, яка займалася ловитвою тунців. Вибір Клерфе невипадково упав на нього: Леваллі був естетом, лисим товстуном, а на додачу гомосексуалістом.
Цілими днями Ліліан лежала біля моря або в саду на віллі. У цьому здичавілому романтичному саду було повно мармурових статуй. Ліліан не прагнула бачити Клерфе на трасі, але їй подобався приглушений гуркіт моторів, який проникав навіть в тихі помаранчеві гаї. Його приносив до Ліліан вітер разом з густим ароматом квітучих дерев, і гуркіт цей, зливаючись із шумом прибою, творив своєрідний концерт. То була дивна музика, але Ліліан здавалося, що вона чує голос Клерфе. Увесь день, невидимий, він їй вчувався, і вона віддавалася звуку його голосу, так само як віддавалася гарячому небу і білому сяйву моря. Клерфе завжди, де б вона не перебувала, був з нею — чи спала вона під пініями в тіні якогось ідола, чи читала на лавці Петрарку, чи милувалася морем, не думаючи ні про що, або сиділа на терасі в ту таємничу годину, коли спускаються сутінки. Далекий гуркіт, наче барабанний бій неба і вечора, вчувався постійно, і кров Ліліан тихо струмувала і пульсувала йому в унісон. То була любов без слів. А увечері поява Клерфе уже звіддаля знаменувалася рокотанням мотору, а що ближче, то рокіт переходив в громоподібний рев.
— Вони, як античні боги, — сказав Леваллі до Ліліан. — Наші сучасні кондотьєри з'являються в супроводі громів і блискавок, мовби були синами Юпітера.
— Чому ви їх не любите?
— Я взагалі не люблю гарчання двигунів. Вони дуже мені нагадують виття бомбардувальників під час війни.
Вразливий, опасистий чоловік наставив платівку з фортеп'янним концертом Шопена. "Дивно, — подумала Ліліан, — як однобока людина, він визнає тільки власний досвід і тільки ту небезпеку, яка загрожує йому особисто. Невже цей естет і знавець мистецтв ніколи не замислювався над тим, що відчувають тунці, яких знищує його флотилія?"
За кілька днів Леваллі влаштував прийняття. Запросив близько ста осіб. Горіли свічки і лампіони, ніч була зоряна і тепла, а гладке море скидалося на величне дзеркало для велетенського червоного місяця, який рухався низько над обрієм, наче повітряна куля з якоїсь іншої планети. Ліліан була захоплена.
— Подобається вам? — запитав Леваллі.
— Тут усе, про що я мріяла. Чотири роки я марила про таке свято, замурована в горах, за сніговими стінами. Усе тут — повна протилежність снігу, горам.
— Я дуже радий, — сказав Леваллі. — Я тепер так рідко влаштовую свята. У цьому місці стояла, мабуть, стара римська вілла, в якій відбувалися величні бенкети за участю прекрасних римлянок при світлі смолоскипів і Етни, що плювала вогнем. Чи не думаєте ви, що давні римляни були ближчі до вирішення таємниці?
— Якої таємниці?
— Навіщо ми живемо.
— А ми живемо?
— Може, ні, бо постійно про це запитуємо. Пробачте, що про це кажу, італійці меланхолійні. Вони справляють протилежне враження, хоча такими не є.
— А хто є? — сказала Ліліан. — Навіть конюхи — і ті не завжди веселі.
Почувши, що наближається авто Клерфе, вона усміхнулася.