Так відновив він у хвилини піднесення й свою поетичну творчість.
Одержавши від М. Лазаревського листа про вже певне й близьке звільнення, з кожною поштою чекав з Оренбургу наказу про це, а минув уже й травень, і частина червня, а звільнення не приходило; зате прийшов новий лист од Лазаревського, писаний 12 травня, і з нього видно було, що лише в квітні розпочалося формальне листування між різними петербурзькими офіційними установами з приводу царського рішення. Нарешті 12 червня довідався з третього листа М. Лазаревського, що вже в кінці квітня вислали з Петербургу лист командирові Оренбурзького Корпусу. Напруження все зростало: кожна пошта могла вже привезти наказ про звільнення. Уже Лазаревський прислав і 75 карб. на дорогу й жартома додавав у листі до Ускова про Тараса: "Виганяйте його звідти швидше…"
Щоб заповнити час, почав 12 червня вести "Журнал". Записував свої щоденні враження, переплітав їх часто згадками з давнього й недавнього "невольничого" минулого, розсипав цікаві думки про твори мистецтва й про його завдання, блискуче відтворював життя залоги маленького азіатського форту, описував просто й правдиво свої муки, свої страшні переживання в неволі, згадував і давніші події свого ще вільного життя, цікаві, яскраві постаті давніх знайомих і друзів.
За останні сім літ бачив стільки чужого лиха, стільки сліз і страждань, що їх переживав разом із нещасливими мучениками царської казарми, як свої особисті муки. Бував свідком страшної кари тих часів – биття солдатів шпіцрутенами, бачив, як тисячі ударів спадали на спини катованих. Описував такі факти в щоденнику й навіть змалював цю страшну "зелену алею".
Уже від січня, від часу, як одержав листа графині про близьке звільнення, йому трохи полегшили службові обов’язки: від того часу він уже не ходив на варту. По Великодніх Святах, як видно, він уже частіше звільнявся від муштри і дедалі більше перебував поза казармою. Фельдфебеля можна було й грішми задобрити, а командир роти Косарев знав уже, що Шевченко от-от буде звільнений. Малював уже тепер, не криючись. Намалював і портрет Косарева, може навмисне, щоб і його задобрити. Проводив час переважно в т. зв. "комендантському" городі, де росли й дерева, що їх насадив Усков восени 1853 р. Перше дерево, там посаджене, було дерево Шевченкової надії, верба, що її, ще прибувши до форту, сам посадив, поливав і доглядав. Тепер під тією вербою, що вже давала тінь, а то в альтанці або землянці, що була на городі, проводив час, маючи власний чайник і часто там ночуючи.
Минув червень, уже й липень кінчався, а з Оренбургу не було нічого про звільнення: папери написали й переслали із штабу корпусу до штабу дивізії, із штабу дивізії до штабу бриґади. Звідти до штабу батальйону. Робили все це без поспіху, а написане завжди чекало наступної пошти. Щодня стежив Шевченко за змінами вітру, ходив часто на прибережні скелі й нетерпляче виглядав поштового човна, що мав привезти йому бажану вістку. Нарешті, об 11 годині 21 липня офіцер Бажанов привітав Шевченка радісною вісткою про те, що він вільний.
1857 – 1858 рр. Повернення
В Астрахані
У привезеному морською поштою наказі командир батальйону, повідомляючи капітана Косарева про звільнення із служби Шевченка, наказував вислати його до Уральську, де стояв штаб батальйону. Косарев звернувся з рапортом до коменданта Ускова, прохаючи його видати наказ про те, щоб Шевченка, разом із чотирма засланцями-поляками, амністованими, як і він, забрав найближчий поштовий човен, що попливе до Гур’єва, і просив коменданта забезпечити Шевченка й його товаришів "провіантом і морською провізією" на 7 день.
На другий день по одержанні офіційної вістки про свободу Шевченко просив коменданта Ускова не висилати його до Уральську, але Усков сказав йому, що не може видати перепустки через Астрахань до Петербурґу, бо не знає змісту наказу, присланого до штабу корпусу. "Зовсім зайві 1000 верст віддалять від мене хвилину найблаженнішого щастя", – записав поет у щоденнику, але він помирився вже з цією конечністю, відмовляючись мимоволі від задуманої "мальовничої, спокійної і дешевої подорожі Волгою", навіть сподівався за допомогою оренбурзьких друзів поправити свої фінанси.
Від Уральську до Оренбургу було вже недалеко, а з присланих друзями грошей він уже значну частину витратив. Човен до Гур’єва мав відійти не раніше, як 8 серпня, але 31 липня Усков несподівано згодився видати Шевченкові перепустку просто до Петербурґу, бо вже бували такі прецеденти: солдатів, які відмовлялися від грошей на подорож, що їх видавали в штабі в Уральську, Усков уже звільняв від такої зайвої й далекої подорожі. Шевченко теж від тих грошей відмовився. Був дуже вдячний "доброму Іраклію" і, щасливий, попрощавшись із нечисленними своїми справжніми друзями, 2 серпня просто рибальським човном відплив від негостинних скелястих берегів своєї семилітньої "незамкнутої тюрми" просто до Астрахані.
На четвертий день, тобто 5 серпня 1857 року, рибальський човен щасливо прибув до Астрахані, і з човна вийшов поет-засланець – неголений, у старій шапці, в білому солдатському кітелі, в стоптаних солдатських чоботах, у туркменському верблюжому "чапані" на плечах, з великою напівпустою торбою в руках і з кількадесятьма карбованцями в кишені.
Ішов вулицями великого портового міста, цікаво придивляючись до цієї південно-східної "Венеції", що, не зважаючи на певну мальовничість, виглядала, як "величезна безладна сіра купа сміття", увінчана "зубчастими білими стінами Кремлю і струнким, пишним, з п’ятьма банями собором московської архітектури XVII століття". Шукав, де б пообідати і знайти нічліг, і не знайшов ні того, ні другого, – у ресторані йому не могли дати "навіть звичайної юшки". Обурювався, що така несподіванка зустріла його саме в Астрахані, "в місті, що половину величезного російського царства годує осетриною". На щастя, знав адресу новопетровського плац-ад’ютанта Бурцева, що перебував тоді в Астрахані, й знайшов у нього і обід, і притулок.
Уже в день приїзду довідався, що пароплав до Нижнього відпливає не раніше, як за два тижні. Мимохіть довелося йому зробитися "оглядачем цього брудного міста", цього, як казав, "негостинного улуса".