На те, що цар його взагалі помилує, він не мав найменшої надії. Мріяв і просив про одне – про дозвіл малювати, про скасування заборони, що справді нічим не була зв’язана з його чисто літературним "злочином".
Тим часом перспективи повороту до Раїму він уже незабаром позбувся. Обручев планував геологічну експедицію в гори Кара-Тау. Відкрито там родовища кам’яного вугілля, і треба було дослідити. Під час Аральської експедиції Шевченко добре придивлявся до праці свого товариша – геолога Вернера, і друзям поета не тяжко було намовити Обручева приділити й Шевченка до цієї експедиції, в складі якої головною науковою силою мав бути Вернер. З ближчих перспектив ця була найкраща: до півострова Манґишлака, де тягнеться пасмо Кара-Тауських гір, подорожували річкою Уралом аж до Гур’єва, і шлях цей був значно коротший, ніж до Аралу. Далі треба було їхати днів три Каспійським морем до Новопетровського форту. Це не була вже страшна подорож через пустелі, де доводилося і мліти від спеки, і сліпнути, і терпіти муки від спраги.
22 січня Обручев наказав начальникові 23 дивізії ген. Толмачову, щоб він, іще перед початком навігації на Каспійському морі, вирядив рядових Шевченка й Вернера до Ґур’єва-городка як приділених до помочі штайґерові, що мав досліджувати кам’яне вугілля, відкрите в горах Кара-Тау. Шевченко мав уже тепер виступити в ролі геолога!
Тим часом десь на початку березня прийшов до Обручева лист від Дубельта, висланий 20 лютого. Дубельт повідомив Обручева, що гр. Орлов не вважає за можливе знову просити царя за Шевченка, бо той ще недавно (перед 12 грудня) не дав згоди на дозвіл Шевченкові малювати. Це була вже відповідь на нові клопотання Шевченка, що їх підніс він на початку січня через різних впливових людей.
Настала весна, повернувся із степу Лазаревський. Шевченко й далі жив у Ґерна. У затишнім фліґелі на далекому передмісті ніхто не перешкоджав йому й далі потайки займатися малярством. У квітні він розпочав був портрети Ґерна і його дружини. Весна була тепла, Шевченко вже ходив у полотняному плащі. До Каспійського моря його чомусь не вислали, – очевидно, організація експедиції зустрілася з якимись перешкодами. Десь перед 20 березня дістав він листа від Сергія Левицького з Петербурґу. Лист цей міг би принести поетові деякі надії на те, що справа його може ще й обернеться на добре. Але з самого листа було видно, що він спізнений, а за кілька днів перед тим Дубельт зруйнував своїм листом усякі надії поета. Левицький сповіщав друга: "Бачився на сих днях із Бутаковим. Казав він мені, що начав діло і двинув баб за Вас…" До яких впливових дам мав звернутися Бутаков, про це Левицький не писав. Поза іншими відомостями про саму справу були ще тут і приємні вістки про приятелів Шевченка і дуже цікавий уступ про молодого ученого українця з Харкова – магістра Миколу Головка:
"Багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на місто того стало більше людей аж до 1 000, готових стоять за все, що ви казали, і що кажуть люди, для котрих правда – така голосна і правдива істина, що хоч би її казати і при самому Карлі Івановичі ["Карло Іванович" – прізвище царя Миколи І], то не спугались би" [себто "не злякались би"].
Для ентузіаста-поета ця вістка напевне була дуже радісною. Цей уступ листа Левицького не можна було розуміти інакше, як вістку про існування якоїсь української революційної організації під прапором Шевченкових ідей.
Примітки
самому гр. Орлову писав – В листі не вказано конкретного адресата. В академічному виданні 2003 р. цей лист подано як лист до Л.В.Дубельта. Разом з тим на листі є резолюція: "Генералу Дубельту", яка належить, мабуть, його начальнику – О.Ф.Орлову, бо навряд чи Дубельт став би накладати резолюцію з передачею самому собі.
Другий арешт
Тим часом сам поет копав собі яму в Оренбурзі. До Ґернової жінки почав залицятися молоденький прапорщик Мик. Гр. Ісаєв, що з його брата Шевченко змалював портрет. Шевченка обурювали інтимні зустрічі закоханої пари. Повний вдячності Ґернові за його братерське ставлення до себе, Шевченко не міг байдуже відноситися до кривди, що діється приятелеві: по місті вже кружляли чутки про цю негарну історію. Поведінкою пані Ґерн Шевченко обурювався до нестями й грозився, що не дасть їй "безкарно ганьбити чесне ім’я поважної людини".
Даремне Ф. Лазаревський старався переконати поета, що втручатися до цієї справи – річ небезпечна. Лазаревський навіть пророкував, що Ісаєв помститься, але Шевченко не хотів нічого слухати: керувало ним шляхетне почуття людини, щиро ображеної за моральну кривду своєму другові. У Страсну П’ятницю 25 квітня Шевченко підстеріг закохану пару і привів до дому Ґерна. Ганебно випроваджений з хати Шевченком і Ґерном, Ісаєв не викликав Ґерна на дуель, але на другий же день з’явився з рапортом у Обручева й подав йому на письмі донос про те, що Шевченко ходить у цивільному одязі і, не зважаючи на царську заборону, пише вірші та займається малярством.
Обручев остовпів. Не дати ходу справі не міг: боявся доносу на себе самого. Але й тепер обставини для Шевченка складалися так, що небезпеку цю можна ще було звести до мінімуму: Ґерн попередив Шевченка, що в нього має бути трус. Шевченко і Лазаревський поспішили на Слободку, щоб понищити те, що могло б потвердити донос Ісаєва, але хвилювалися й робили все не так, як треба. Вони попалили багато листів різних осіб, але не спалили саме тих, що могли компрометувати адресата і його кореспондентів. Залишилася в помешканні Шевченка й цивільна одежа, в якій він ходив, і скринька з фарбами, і ціла купа листів до нього.
Поліцмейстер і плац-ад’ютант забрали матеріал, якого могли б зовсім не знайти. Це було в суботу ввечорі, а вночі, коли в Обручева після Великодньої утрені зібрався мало не ввесь Оренбурґ на розговини, він знав уже зміст забраних у Шевченка паперів, кричав на свого гостя Александрійського, цитуючи його лист про європейську революцію 1848 р.: "На обахту, на белое, черное, синее море!" [Улюблена загроза Обручева. "Обахта" – гауптвахта] і допитувався, чи є тут Лазаревський, що в листуванні з "злочинцем" уживав епітетів "милий, любий мій…". Ісаєва водив під руку і все пропонував щось із’їсти, а на другий день своїм найближчим співробітникам казав про нього: "Негідник! падлюка! але… що маю робити? Я певен, що ця падлюка й на мене послала донос. А в Петербурзі я нікого не маю за плечима, – я, як Шевченко, людина маленька…".