Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я "Кобзаря",
А їм неначе рот зашито:
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Страшне було це почуття повної самотності в морі національної байдужості. На тлі її всі його "сльози-думи", вся його безмежна любов до України і всі за цю любов пережиті муки видавалися чимсь безрезультатним і ні для чого не потрібним… Питав себе:
Для кого я пишу? для чого?
За що Україну люблю?
Чи варт вона вогня святого?
Останніми часами і творив уже без надії опублікувати свої писання, – мовляв:
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
або
Щоб не міняти
Часа святого так на так.
А все ж таки йшов за голосом внутрішньої потреби, за голосом свого самотнього генія, бо якихось раціональних підстав для цього справді не було; але була ірраціональна – оте нерозгадане, у крові заховане, національне почуття, яке будив у ньому колоритний образ-привид, що ввесь час стояв перед очима:
…старий козак
Верзеться грішному усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні-коні!
А більш нічого я не знаю…
Був безсилий зрозуміти, пояснити цю любов, що нею був одержимий, лише стверджував, що вона – непереможна:
А все таки її люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я по їй і одинокий…
І це відчував навіть тоді, коли з повним правом говорив:
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає,
То так і я тепер терплю…
Не патетичні похвали, не задоволення амбіції потрібні були йому, а, як кожна людина, хотів простого людського співчуття й моральної підпори:
Не похвали собі, громадо,
(Без неї може обійдусь!)
А ради жду собі, поради…
І хоч громада мовчала, та таємничий внутрішній голос давав йому ту пораду:
В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй –
Вона капуста головата!
Ішов і далі голосом крови – не кидати своєї життєвої місії, творити, загартувавши душу в дулевину-крицю…
Коли б дістав хоч один рядок від когось, то може б його й обминули ці тяжкі переживання й думки, бо листи до нього таки були, але лежали у Ф. Лазаревського в Оренбурзі. Лазаревський не переслав їх до Раїму через непорозуміння: він уже від червня чекав прибуття Шевченка, бо квітневий лист Бутакова про дозвіл взяти з собою поета до Оренбурґу прийшов дуже швидко, і вже 12 травня пішло до Раїму відповідне розпорядження.
Проте листи від Лизогуба та Репніної, що на нього в Оренбурзі чекали, навіть якби їх Лазаревський і переслав до Раїму, могли б хіба тільки ослабити жаль поета до "громади", бо ні Лизогубові, ні Репніній він ніяких закидів робити не міг, зазнавши від них стільки добра й співчуття вже на засланні. Ішлося про десятки інших людей, що з ним колись "братались, сестрились", про всіх, хто колись захоплювався його творчістю і його цікавим товариством. Скільки ж то його земляків в одному Петербурзі від М. і В. Лазаревських та від Чернишова знали вже, де він і як до нього писати, але… мовчали!
По цих складних переживаннях незабаром настав і давно жданий від’їзд. Уже заспокоєний і врівноважений покидав місце свого півторарічного заслання:
Готово! Парус розпустили;
Посунули по синій хвилі
Поміж кугою в Сир-Дар’ю
Байдару і байдак чималий.
Прощай, убогий Кос-Арале!
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав таки два літа!
Спасибі, друже! Похвались,
Що люди і тебе знайшли
І знали, що з тебе зробити,
Прощай же, друже! Ні хвали,
Ані ганьби я не сплітаю
Твоїй пустині; в іншім краю,
Не знаю, може й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись!
На початку жовтня скромна аральська флотилія була вже в Раїмі; 5 дня того місяця комендант форту майор Даміч видав наказ, за яким спеціально визначена військова охорона ("прикрытие") мала 8 жовтня вирушити з Раїму, щоб супроводити в поворотній подорожі членів експедиції: капітана Бутакова, поручника Поспелова, двох офіцерів-топографів – Рибіна й Христофорова, фельдшера Істоміна, рядових Шевченка й Вернера. Але вирушили з Раїму аж 10 жовтня.
Осіннє сонце не так уже пекло, й поворотну дорогу було легше перебути. Вражень своїх про цю подорож Шевченко вже ніде не описав. Єдиний її документ – це чудова осіння елегія, написана, якщо не в Раїмі, то, мабуть, в Кара-Бутаку: "Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий… ", яку Шевченко закінчив апострофою до неназваного друга (може до котрогось із раїмських друзів, може до будівничого Кара-Бутацького форту):
Мій друже єдиний,
Горе тобі на чужині
Та на самотині!
Хто з тобою заговорить,
Привітає, гляне?
Кругом тебе простяглася
Трупом бездиханним
Помарнілая пустиня,
Кинутая Богом…
У тій "кинутій Богом" пустині надто довго, як сам казав, "пропадав", щоб не зворушитися думкою про долю приятеля, з яким розставався.
У кількох листах до знайомих Шевченко писав пізніше, що "двічі зміряв ногами" цю пустелю, але щодо поворотної дороги, то тут в його словах є певне перебільшення: мови немає про те, щоб він мало не 1 000 кілометрів від Раїму до Оренбургу міг зробити пішки протягом трьох тижнів, бо, виїхавши 10 жовтня з Раїму, він і його супутники прибули до Оренбургу 1 листопада. Річ ясна, що доводилось їм усім не раз виходити з кибиток, щоб попільжити змученим коням там, де цілими кілометрами дорога йшла вгору або де тяглися на дуже великих просторах сипучі піски, але значну частину шляху всі їхали, а з ними безперечно й Шевченко.
1849 – 1850 рр. В Оренбурзі
Знову в Оренбурзі
Так по двох із половиною роках довелося Шевченкові знову повернутися до Оренбурґу, але тепер уже приїхав він не до пересильної тюрми-казарми, а міг спинитися на приватному помешканні, бо з 4 батальйону, що стояв у Раїмі, був відряджений до розпорядження Бутакова і, аж поки не скінчить своєї праці, від нього тільки й був залежний.
Спочатку він навіть і оселився разом з Бутаковим. Ф. Лазаревського в Оренбурзі тоді не було, він був у степу, в службовій подорожі, зате був Сергій Левицький, що з ним поетові теж не менш приємно було знову зустрітися. З інших осіб, що їх пам’ятав іще з часів свого першого короткого перебування в Оренбурзі в червні 1847 року, дуже сердечно зустрів його капітан К. І. Ґерн. Уже незабаром Шевченко подав Лизогубові адресу Герна, прохаючи на неї посилати листи. Бутаков поспішав опрацювати всі свої матеріали, і для Шевченка було найбільше роботи: як рисувальник мусів зробити велику загальну мапу Аральського моря, що її топографи частинами робили олівцем, розмалювати її, а також аквареллю виконати найцікавіші краєвиди і для Петербургу, і для генерал-губернатора Обручева, а з приязні і вдячності – і для свого приятеля-начальника, тобто для Бутакова.