Коли немає ніяких підстав сумніватися в правдивості оповідання про "хіромантію" тарасівського "апеллеса", то треба або відкинути твердження, що до Тарасівки Шевченко втік просто з Лисянки, або, прийнявши це твердження, віднести до значно пізнішого часу "твердий намір" автора "перетерпіти всі проби", щоб навчитися бажаного мистецтва. Не міг же він протягом одного дня або однієї ночі, потрібних для того, щоб дійти з Лисянки до Тарасівки, виробити цілком протилежний погляд на бажану малярську науку – раптом зрозуміти, що вона вимагає терпіння і багато часу. Для цього теж потрібний був і час, і досвід. Минуло теж досить часу, поки Тарас і в покоєві козачки потрапив і то за обставин, над якими доведеться докладніше спинитися.
Маємо вістки про те, що перед тим, як попасти на панський двір, Тарас учився у брата Микити стельмашества, "брався й за підпасача", а також був наймитчуком у кирилівського священика о. Григорія Кошиця [На батьківщині Шевченка селяни називали о. Григорія – Кошиця, за документами – Кошиць.]. У якій послідовності все це відбувалося, тепер уже не встановити. Знаємо лише те, що ні стельмахом, ні пастухом довго він не був, що брат Микита "бив його, і то здорово бив" – очевидно, за неслухняність і непосидючість. Більше знаємо про його життя у о. Кошиця. Тут, по довгому періоді "многотрудних іспитаній" перших років сирітського життя, вперше знайшов собі Тарас теплий куток, завжди був ситий і одягнений, ніхто тут його не бив і ніхто йому нічим не докучав. Обов’язком його було доглядання худоби та широкохвостої панотцевої буланої кобили, знаної в усій околиці.
Крім того, мив він ножі та ложки, за що його жартома називали "креденсовим", а зимою палив у грубі у двох невеличких кімнатах, що займали половину дому; другу половину займала велика чиста кухня, де патріархальна родина о. Кошиця звичайно проводила цілий день разом із слугами. Отець Григорій мав два сади і добре господарство. Мали Кошиці двоє дітей: сина Яся і дочку Федосю. Ясь учився в школі у Богуславі, і Тарас одвозив туди його по вакаціях, а потім і до Києва, коли попович скінчив богуславську школу. Возив він також сливи, яблука та дині на продаж до сусідніх містечок – до Буртів та до Шполи. Возив і панотця з паніматкою до сусідів-священиків у гості – до Тарасівки та Зеленої, де жила й Тарасова сестра Катерина Красицька. Згадаючи пізніше про свого наймита, Кошиці нічого недоброго про нього не оповідали, але о. Григорій уважав його за "ледачого", себто нездатного до якоїсь господарської справи. Зимовими вечорами Тарас завжди в кухні "щось читав", як оповідала потім паніматка, яка пригадувала теж, що на їхній кухні Тарас вивчив напам’ять і дві кафізми із псалтиря.
Ці дані подав знайомий Кошиців о. Лебединців, що був товаришем Яся Кошиця. Другий мемуарист оповідає теж, що Тарас "по вечорах повторював псалми і житія святих", – була це або знову "Минея", або "Київський Патерик". Знаємо теж, що, бувши в Кошиців, Тарас на дозвіллі рисував "вугіллям на коморі і стайні півнів, людей, церкву і навіть київську дзвіницю". Роботи в Кошиців було багато, – це стверджують люди, що їх життя добре знали, але надмірною працею своїх слуг о. Кошиць не обтяжував, хоч і був суворий господар, а паніматка була жінка доброго серця й поблажлива, за слуг своїх дбала і добре їх годувала. Тяжко ствердити, як довго Тарас перебував у Кошиців. Один із мемуаристів подає, що близько двох літ. Доводиться, одначе, час перебування Тарасового в Кошиців значно скоротити: був він у них ніяк не довше року, а може й менше. Здавалося б, що хлопець після всього, що перед тим пережив, повинен був триматися Кошиців, але (десь не раніше, як восени 1828 року) він і їх покинув, і, як згадують мемуаристи, від Кошиців і попав на панський двір. Однак є звістка, що Тарас зробив перед тим іще одну спробу знайти собі маляра-вчителя.
Але перше ніж побачимо Тараса в того маляра, а потім на панському дворі, треба ще раз спинитися над його сирітським життям у 1825-1828 роках, бо не все, що про те життя знаємо, вкладається в хронологічну схему.
Ще бувши за "попихача" у дяка Богорського, Тарас, як ми знаємо, не раз голодував і не мав у що вдягтися. Лише в Кошиців він напевне не був ані голодний, ані голий. Завжди ж і скрізь, коли тинявся безпритульний, не нагріваючи ніде місця, голодував і ходив обідраний. "Сирота в ряднині", "обідране, трохи не голе – таке убоге", – таким він пам’ятав себе, коли згадував, як
…блукав по світі та людей шукав,
Щоб добру навчили…
Сам оповідав у 1840-их рр. докторові А. Козачковському, що голод змушував його навіть красти курей або поросята, і він пік їх за селом у печері, лякаючи розведеним вогнем забобонних селян, які думали, що там оселилася нечиста сила. Голодний і бездомний хлопець взагалі звертав на себе увагу односельців своїми "чудасіями": носив волосся в "кружок", як у дорослих, і чомусь сам пошив собі шапку, подібну до " конфедератки".
До тринадцятого року свого життя відніс Шевченко зворушливий епізод, що ясною смугою блиснув у житті обідраного й голодного сироти [Поезія "N. N." – "Мені тринадцятий минало…"]. Він пас ягнята за селом, і душу його зненацька опанував молитовний настрій і якесь недовідоме почуття щастя, радости: йому здавалося, що радість ту поділяє і "Господнє небо і село", і ягнята, що їх він пас; але так само зненацька виринуло в його душі й почуття самотності, сирітства, бездомності, і він почав гірко плакати; тут, теж зненацька, з’явилася дівчина, що близенько плоскінь вибирала, і отерла йому сльози своїм чистим поцілунком. Почуття щастя знову вернулося в душу хлопця, і діти разом погнали свої ягнята до води.
Героїня цього епізоду в поезії не названа. Немає формальних підстав твердити, що нею була та сама дівчина, про яку зараз буде мова, але, здається, що так – що це була та Оксана Коваленківна, про яку вже ми згадували, описуючи поетове раннє дитинство, і якій він пізніше присвятив свою поему "Мар’яна Черниця". Присвята ця, адресована "Оксані Коваленко на пам’ять того, що давно минуло", – документ, який уже безсумнівно свідчить про те, що, ще мавши 13–15 літ, Шевченко пережив першу любов. Ось відповідні рядки цієї зворушливої присвяти: