Але найнебезпечніша була плавба шлюпкою під час бурі. Макшеєв згадував тяжкі подорожі, коли хвилі перекидались уже за борти байдари і коли всі бліді, як смерть, мовчки гребли або виливали шапками воду. Однак протягом 38 день енергійний Бутаков потрапив закінчити загальне, орієнтальне дослідження моря й 7 вересня поспішився завернути з півдня на північ, щоб іще того ж місяця прибути до фарватеру дельти Сир-Дар’ї [Це було конечне, бо в фарватері Сиру восени сильно спадає вода], до острова Кос-Аралу, де експедиція мала зимувати і де для охорони російського рибальського підприємства був недавно збудований форт. Під час цієї поворотної подорожі експедиція відкрила кілька зовсім невідомих островів. Найбільший Бутаков назвав островом Миколи І. Тут голодних членів експедиції зустріла приємна несподіванка. На острові цьому, де не ступила ще людська нога, повно було сайгаків, що зовсім не боялися людей і довірливо до них наближалися. Зголоднілі плавці могли досхочу наїдатися свіжого і смачного м’яса.
23 вересня "Константин" кинув якір коло пустельного острівця Кос-Аралу, що мав бути аж до весни місцем зимівлі експедиції.
На Кос-Аралі
По двох місяцях майже безупинної плавби радісно було висісти й на цей негостинний берег, та нерадісні були перші поетові враження: коли з рибальської ватаги прислати коресподенцію, то виявилося, що для нього не було листів. Але він уже звик своє горе міряти чужим. На початку заслання писав кн. Варварі: "…як порівняю себе з Кулішем та Костомаровим, то за щасливого себе вважаю: у першого молода прекрасна жінка, у другого бідна, добра, старенька мати". Тепер теж потішав себе тим, що його колезі – очевидно, Вернерові – ще тяжче було пережити таку саму ситуацію:
Ми довго в морі пропадали;
Прийшли в Дар’ю, на якор стали,
З ватаги письма принесли,
І всі тихенько зачитали.
А ми з колегою лягли,
Та щось такеє розмовляли.
Я думав: де б того добра,
Письмо, чи матір, взять на світі.
"А в тебе єсть?" – "Жона і діти,
І дім, і мати, і сестра,
А письма нема!"…
У Кос-Аралі Шевченка спіткала анекдотична пригода. Солдатам не вільно було носити бороди, але Шевченко, мабуть як і інші учасники експедиції, під час плавби не міг голитися і запустив бороду. Залога Кос-Аральського форту складалася з уральських козаків-старовірів, і коли вони побачили Шевченка з довгою бородою, то їм спало на думку, що він "мученик за віру", старообрядський священик. Це тим легше могло статися, що козаки, мабуть, чули від когось, що бородатий чоловік – засланець. Козацький офіцер – осавул, що командував залогою, закликавши Шевченка в очерети, впав перед ним на коліна із словами: "Благословіть, батюшка! Ми про все знаємо!" Поета це так насмішило, що він, не надумуючись, поблагословив побожного старовіра. Ввечорі осаул справив Шевченкові такий бенкет, якого йому, як казав, "і вві сні не ввижалося", особливо в пустельному Кос-Аралі. Але на тому не скінчилося, – анекдота мала своє продовження в Раїмі.
Незабаром офіцери, члени експедиції, повернулися до своїх військових частин. Виїхав до Оренбургу й Макшеєв. Разом із ним поїхав до Раїму й Шевченко. Сам козацький полковник Марков узяв у Шевченка "благословення" і сунув йому в руку 25 карбованців. Грошей тих Шевченко, звичайно, не взяв, але такою "безприкладною безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися потай у табуні, в кибитці, та, якщо буде змога, запричаститися у такого безприкладного пастиря". Треба було зліквідувати цю містифікацію, і "щоб не набратися клопоту з цими сивими безприкладними дурнями", поет якомога швидше покинув форт. Придивившись пізніше до побуту й звичаїв уральських козаків-старовірів, набрався погорди до їхнього, як казав, "бузувірства" й "зашкарублості".
Подорож до Раїму зм’якшила й перше тяжке враження по повороті з моря: листи від приятелів таки були, але їх мав, мабуть, Субханкулов у Раїмі. Александрійський прислав лист з Орської, а при цьому переслав і лист Лизогуба.
Новини із світу, що дійшли тепер до членів експедиції по їх повороті, були дуже цікаві, і Шевченко цими новинами був, мабуть, дуже втішений: в Європі гула революція. Коли в усіх, як тоді казали, "поступових" людей з нею могли зв’язуватися надії на краще, то тим легше могли вони збудитися в поетовій душі. Александрійський писав, згадуючи про європейські події, що "головна тема їх – хочеться кращого!…", казав, що це "стара пісня, сучасна людині й людству, тільки що [тепер] співається на новий лад: з акомпанементом 24-фунтового калібру". У кінці дописував: "А втім Ви знаєте, мабуть, усі затії сучасної європейської політики".
Російські газети не могли дати виразного поняття про те, що діялося в усій Європі в 1848 році, але, мабуть, деякі члени експедиції, а може й раїмські знайомі Шевченка, мали інші джерела: листи від близьких та приятелів, на що натякають слова трохи необережного поетового кореспондента. Коли на початку травня експедиція вирушила з Орської, то її учасники могли мати про лютневу революцію 1848 року лише неясні звістки, що їх десь у середині березня спрепарував уряд для петербурзької преси. За тими звістками виходило, що Люї Філіпп "добровільно" відмовився від престолу, і "Северная пчела", офіціоз уряду, устами Ґреча змальовувала всю справу як невинні заворушення, що їх викликали "злочинці-радикали".
Проте 14 березня Микола І видав маніфест, у якому, хоч і похвалявся, що готовий зустріти ворогів, де б вони не з’явилися, але сам стверджував, що революція ("мятеж") залила й союзні з Росію Австрію та Пруссію і "загрожує в своєму безумстві і Нашій, від Бога Нам дорученій Росії". І Макшеєв, і Вернер могли мати від своїх ліберально й революційно настроєних знайомих докладніші, далекі від офіційних версій відомості. Оренбурзькі засланці-поляки напевне мали їх у той час, бо їхні земляки сотнями тікали з краю, щоб помогти повстанцям Угорщини, і деякі з них теж опинилися на засланні.
Коли ці європейські новини могли Шевченка лише втішити, то інші, навпаки, наганяли на його душу смуток: на Україні страшенно лютувала холера, а в Оренбурзі було справжнє пекло. Турбота за близьких і знайомих огорнула всіх і, звичайно, й Шевченка. Лизогуб писав, що страшна пошесть, з якою тоді мало й уміли боротися, дійшла до Одеси. Літом із Оренбургу повтікали всі старші начальники, мало не все духовенство, майже всі лікарі. В батальйонах, що там стояли, смерть косила людей сотнями; в усьому місті, заваленому непохованими трупами, відбувалися дантівські сцени. Прибув до Раїму засланий туди молодий прапорщик Н. Заслано його було за те, що не допильнував в’язнів, які, ховаючи під його командою трупи, порозбігалися. Під враженням оповідань про страшну пошесть Шевченко написав згодом свою "Чуму".