Шевченко з захопленням любувався справді не кожному маляреві доступним видовищем розшалілої стихії вогню. Генерал Шрейбер сам звернувся до нього, прохаючи змалювати цей повний ефекту, грізний образ. Шевченко зробив тут одну з найкращих своїх акварель. Після того "всю ніч просидів" під джеломейкою Макшеєва, милуючись і далі вогненною картиною:
"Поблизу транспорту на темній, ледве вигнутій лінії, на вогневому тлі з’явилася довга низка верблюжих силуетів, що посувалися вперед… Верблюди косогором сунули один за одним і зникали в червонуватій імлі, неначе китайські тіні. На одному з них між горбами сидів голий киргиз і імпровізував свою однотонну, як і степ його, пісню. Картина була повна".
Мистецьке зворушення поета-маляра було таке велике, що він, заснувши ледве над ранком, і вві сні бачив теж вогненну стихію, але оживлену вже біблійними сценами "Содома і Гомори" з образу англійського маляра Мартіна. Лише вийшовши на другий день на терени вигорілого степу, він "переконався, що то не вві сні, а справжню пожежу бачив учора".
Поки дозволяв маршрут, транспорт на ніч отаборювався звичайно на березі Орі. Під час одного з ближчих переходів Шевченка зацікавило, що "люди почали відлучатися від транспорту, хто верхи, а хто пішки і все в одному напрямку". Башкирський "тюря" пояснив, що там – "святе дерево". Шевченко поїхав верхи до якоїсь темної цятки і за якихось дві верстви побачив величезну стару тополю над джерелом води. "Зелений велетень" "у цій мертвій пустелі" вразив його уяву. Чимала юрба приглядалася із подивом і побожністю до прикрашеного всякими жертвами дерева. Шевченко змалював його й останній від’їхав геть, ще довго озираючись, "ніби не ймучи віри чуду, що його бачив". Згадував потім про те, як "спинив коня, щоб востаннє полюбуватися обоготвореним зеленим велетнем пустелі", як "знявся легесенький вітрець, і велетень привітно кивнув" йому "своєю кучерявою головою", а він "несвідомо, наче до живої істоти, промовив "прощай" і помалу поїхав за транспортом, що ховався в куряві". З леґенд про це дерево та з пережитих тут Шевченком вражень повстала його поезія "У Бога за дверми лежала сокира…"
Джерельце, що над ним стояло "святе дерево", впадало до річки Кара-Бутак, над якою й спинився транспорт аж на два дні. Над річкою будували тоді форт. Священик експедиції посвятив місце будови. Будівничий форту, прізвища якого не знаємо, разом із іншими почеснішими гостями запросив і Шевченка "розділити його таборову трапезу в кибитці". Це був якийсь дуже інтелігентний військовий інженер, що залишив по собі у Шевченка враження "єдиної людини в усьому безлюдному оренбурзькому краю". До самої ночі Шевченко вів із ним довгу найсердечнішу розмову. Інженер цей подарував поетові пляшку оцту-естраґону й кілька цитрин, – був це "дорогоцінний дар у такій пустині", як казав Шевченко.
Поки експедиція дійшла до річки Ірґізу, довелося їй перейти ще дві степові річки: Яман-Кайрокти й Якші-Кайрокти. "Фізіономія степу" була тут, як оповів поет, "та сама, безрадісна, з тією хіба різницею, що де-не-де на плоских узгір’ях, наче маяки, чорніють киргизькі, з каміння або просто з очерету та глини зліплені мазанки". Простір цей був усипаний кварцем. За цим простором була річка Ірґіз. За нею на обрії синіла висока гора Ауліє-Тау з могилами киргизьких святих і "батирів". Залишивши гору праворуч, експедиція знову наблизилася до річки Ірґіз, яку вже раз перейшла вбрід, і ночівля була на її березі, коло могили батиря Дустана. Шевченко, що був таким запальним аматором рідної старовини, тепер зрисовував ці "чи красою, чи історією прикметні" види й пам’ятники чужого східного народу.
Коло Дустанової могили експедиція натрапила на трупи своєї передньої стежі, частину якої напередодні повбивали хівінці, а частину взяли в полон. Поет уперше в житті побачив страшно понівечені трупи без голів. Трупи ці "валялися в степу, як падло". Був на сумному обряді похорону. Для нього ці враження й зв’язані з ними переживання набирали особливого значення, – аджеж лише два з половиною роки тому він писав свій "Кавказ", де кликав до кавказьких лицарів:
Борітеся – поборете:
Вам Бог помагає,
де з сарказмом оцінював російську імперіалістичну політику:
Ми християни, храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана? Чом ми вам
Чурек же ваш, та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Тепер бачив, як хівінці по-своєму боронили свої саклі й чурек і своє "право на сонце"… Колишні думки на цю тему не могли тут не ожити, – ще ж так недавно повторював їх і в Орській:
Од споконвіку і донині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її найшли;
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили –
Всього наробимо колись.
Верст за п’ятнадцять поет побачив у далині на узгір’ї "купу чогось невиразного": це було урочище Ірґіз-Кала, де росіяни збудували форт Уральський. Це був перший справжній "степовий" форт, що його він побачив. Кара-Бутак стояв принаймні на річці, а ця маленька фортечка – "купа сірих мазанок, критих очеретом" і обведених земляним валом, "прикро вразила" його "своїм сумним виглядом". Форт цей "більше скидався на загороди чи кошари, аніж на людське житло". Експедиція минула ще чотири форти, далі двічі спинялася над озерами й мала ще один довший відпочинок-нічліг і переднівок над гнилою річкою Яман-Окти. Відпочинок був потрібний, бо далі треба було йти через "киргизьку Сахару" – страшну пустелю Каракуми, тобто Чорні Піски. Сім днів страшної дороги цією майже безводною пустелею були невеселою перспективою. На переднівку на Яман-Окти "цілісінький день розмова… точилася про Каракуми. Люди, що там бували, оповідали страхіття", а ті, "що там не бували… слухали й жахалися".
Генерал Шрейбер, щоб перший перехід зробити ще до спеки, наказав вирушати перед світанком, але всі були здивовані: на високій пустельній площині, на щастя експедиції, дув північний вітер, і що далі, то ставало холодніше, – опівдні треба було вдягати плащі. Три доби не вщухав північний вітер, але саме тоді, коли десять верст відділяли експедицію від криниць, почалася нестерпна спека. Шевченко ніколи в житті не почував такої страшної спраги й ніколи в житті не пив такої гидкої води, як у той день, коли, нарешті, експедиція дійшла до криниць, де була "гнила солоно-гірко-кисла вода"; її "й в рот не можна було взяти, не процідивши: вона аж пінилася вошами й мікроскопічними п’явками". Тут поетові стали в пригоді цитрини, подаровані кара-бутацьким інженером: скип’ятивши проціджену воду, він задовольнив страшну спрагу чаєм із цитриною. Краще було б проходити Каракуми вночі, але тоді коні й верблюди не мали б зовсім спочинку, бо вночі мусіли б везти тягар, а вдень не мали б спокою, воюючи "з найлютішим своїм ворогом – ґедзем".