Княжна Варвара, що одержала жовтневий лист поета вже до Різдвяних Свят, почала теж до нього систематично писати. Листи її, як і листи Лизогуба, давали величезне задоволення Шевченкові, але не могли одночасно й не зворушувати до глибини душі. І сама княжна, і дві її подруги, теж "яготинські анахоретки", як називав їх Шевченко, – сестри Глафіра й Олександра Псьолівни писали йому, що ввесь час моляться за нього, оповідали, як зраділи, діставши від нього першу вістку з заслання. У листах до своїх седнівських і яготинських друзів з гіркою іронією описував Шевченко себе, як солдата. Лизогубові писав: "я тепер точнісінький, як той москаль, що змалював Кузьма Трохимович панові" [З оповідання Г. Квітки-Основ’яненка "Солдатський портрет"], а княжні Репніній: "Ви певно б розсміялись, якби тепер мене побачили. Уявіть собі незграбного гарнізонного солдата, розпатланого, неголеного, з величезними вусами – це й буду я". Лизогубові навіть послав карикатуру на себе, як муштрується з рушницею на плечі, витягаючи "носка".
Ці сумні жарти справили на його друзів тяжке враження: "Важко на Вас дивитись", – відписував Лизогуб, а княжна Варвара відповідала: "Ні, я не засміялась би, а заридала б, якби Вас побачила тепер, і молила б Бога дати язикові моєму красномовність, щоб потішити Вас у горі, винести дух Ваш понад Вашу гірку долю…". Радила другові молитися, у вірі в Бога й любові до ближніх, у любові довершеній, не чекаючи від них взаємності, шукати собі втіхи; діяльною любов’ю до людей-братів радила заповнювати ввесь зміст цього життя. Глафіра Дунин-Борковська вторувала княжні, дякуючи поетові, що, обізвавшись до них листом, дав тим змогу усім яготинським друзям своїм висловити йому "хоч малу частину того живого щирого почуття", що переповнювало їхні серця. Ще недавно в листі до Лизогуба скаржився він на нещирих друзів – друзів тільки по імені:
"було, на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! Чи не вимерли, крий Боже? Ні, здраствують, та тільки одцурались безталанного свого друга, – Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радости… так що ж, – недогадливі!"
Тепер мав але надто тих добрих слів. Тринадцять днів зряду перечитував яготинські листи, доки знайшов час і місце відповісти. У день свого народження 25 лютого почав свою довгу відповідь і п’ять день щовечора писав потрошку, – це був фактично великий фраґмент щоденника. Оповідав княжні:
"Я неначе від сну тяжкого прокидаюся, коли лист від кого-небудь, що мене не відцурався, дістану, а Ваш лист переніс мене з темних казарм до мого рідного Яготина. Яка чудесна насолода – уявляти собі тих, хто згадують про мене, хоч їх і дуже мало… І я тепер до найщасливіших належу. З Вами розмовляючи, святкую 25 лютого не бучно, як колись бувало, а тихо-тихесенько, та так весело, як не святкував ніколи, – і за цю радість дяка Вам і Глафірі Іванівні".
Просив писати до нього якнайчастіше і казав, що молитви та листи друзів поможуть йому нести свій хрест. 28 лютого оповідав, як його втішила молитва й Св. Причастя:
"Вчора просидів до ранку й не міг думок зібрати, щоб лист скінчити. Опанувало мене якесь чуття недовідоме ("приідіте всі труждающіїся і обремененнії, і аз упокою ви"). Перед благовістом до утрені згадав я слова Розп’ятого за нас і неначе ожив: пішов до утрені й молився так радісно, чисто, як може ніколи досі. Я тепер говію й сьогодні причащався Св. Таїн. Хотів би, щоб усе життя моє було таке чисте й прекрасне, як сей день!"
Просив княжну прислати йому книгу Томи Кемпійського "Про наслідування Христа". Просив, щоб за нього молилися.
Після Різдва не писав уже поезій. Листування з друзями почало заповнювати його життя. Кожний лист Лизогуба й "яготинських анахореток" приносив йому якусь нову втіху, кожний викликав глибоке зворушення, і мабуть найбільше викликав лист скромної поетки, землячки Олександри Псьолівни. І Лизогуба, і панну Глафіру просив він прислати "Свячену воду" панни Олександри. Цією поезією він перед своїм арештом закінчив передмову до видання нового "Кобзаря". Її кінець особливо відповідав його теперішньому настроєві:
У Господа небесного
Ласки ціле море,
То я в його, як ту воду,
Виллю своє горе.
Панна Олександра не тільки переслала йому цю поезію, а й написала нову. Поезію цю можна назвати "Молитва за Шевченка":
Молим Тебе, Боже правди, Боже благостині,
Не покидай сиротою у степу-пустині
Брата нашого! Як батько, як рідная мати,
Озовись до його душі, не дай унивати!
Збери Боже, наші сльози в темнісіньку хмарку,
І як серцю розбитому стане нудно, жарко,
Тоді нехай вони бризнуть, як дощик весною…
Зроби чудо, – вони стануть святою водою
Живущою, цілющою, – всі рани загоїть,
Як в купелі викупає і душу напоїть.
Ці сльози-молитви безперечно "напували" його душу. Почуття повної самотності поступалося місцем радісній свідомості, що має цілий гурт людей, готових виконати всяку його просьбу, всяке бажання. Йому, як поетові, що в жіночих душах знаходив найідеальніші прояви безмежної любови й самовідречення, було особливо радісно відчувати цей огрійливий подих любови, що його з далеких українських степів навівали на його розбиту душу любі сестри-землячки. Напевне згадував своє юнацьке:
Одну сльозу з очей карих, –
І пан над панами!
Панна Олександра своєю молитвою: "Хай пробуде Він завжди з Вами й не допустить Вас охолонути, умерти для високого, прекрасного" – вторувала його колишній молитві:
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати,
І гнилою колодою
По світі валятись…
Писала йому:
"Ні, не може бути, щоб у душі Вашій, що була вівтарем, на якому творились дари чистої поезії, де лунали такі урочисті гімни, не може бути, щоб у ній колись "воцарилась мерзость запустінія". Не бійтесь, Тарасе Григоровичу, за Вас так багато моляться ваші сестри по Христу і хресту…".
Ці слова віри й потіхи були відгуком на написане поетом у кінці лютого княжні Варварі:
"Дивно. Колись дивився я на природу живу й неживу, як на найдосконалішу картину, а тепер неначе очі змінилися: ні ліній, ні барв, нічого не бачу. Невже це почуття краси втрачене навіки? А я так його цінив, так леліяв! Ні… я, мабуть, тяжко згрішив перед Богом, коли так караюсь!"