Поголоски, що їх передавали в Петербурзі з уст до уст про справу Шевченка і братчиків, не могли не зацікавити й європейської дипломатії. На жаль, ніхто ще досі не заглянув ні до пруських та австрійських, ні до французьких та англійських дипломатичних архівів. Можна твердити з певністю, що в цих архівах є дуже цікаві донесення політичних аґентів із Петербурґу про цю українську змову. "Augsburger Zeitung" безперечно відбивала опінію баварської дипломатії, коли заатакувала чеський панславістичний рух, дошукуючись у ньому винуватця акції київських братчиків, спрямованої проти цілості Російської держави. І Австрія, і Пруссія, що боялися слов’янського руху, могли трактувати відродження ще однієї слов’янської нації лише вороже, як небезпеку для ідей Священного Союзу, однією з головних засад якого було тримати в неволі підвладні цим державам і Росії народи. Їх неґативне ставлення до "Молодої України" мало бути тим більше ворожим, що від неї йшла нова концепція визвольного панславізму.
У вірності Росії засадам Союзу особливо був зацікавлений австрійський уряд, що мав клопіт із хорватами, чехами, словаками, поляками й галицькими українцями. Справа кирило-мефодіївців мала такий розголос, що російський уряд не міг не дати представникам Австрії і Пруссії відповідних пояснень і не запевнити їх у тому, що приборкає своїх панславістів і припинить усяку слов’янську пропаганду, що було в повній згоді з його внутрішніми розпорядженнями. Австрійський уряд без вагань видав російському урядові кирило-мефодіївця Савича, що по дорозі до Парижу затримався в Празі. У переказах, що кружляли про цей факт, ім’я Шевченка заступило ім’я незнаного нікому Савича, і оповідали, що це Шевченка, який встиг був утекти до Галичини, арештувала австрійська поліція.
Про всі широкі відгуки своєї і братчиків справи Шевченко нічого не знав. У той час, коли росли й ширилися про нього по світі правдиві чутки і леґенди, він, закинутий до маленької фортеці в азійській пустелі, мучився примусовою беззмістовністю свого солдатського життя, безперспективністю становища, в якому опинився, та щоденним понижуванням своєї людської гідності. Не зважаючи на царську заборону, послушний своєму генієві, він далі творив нові скарби української поезії, готовий до ще гірших мук, аби не розлучитися із своєю "славою злою", із своїм життєвим посланництвом.
1847 – 1848 рр. Солдат
В Оренбурзі
30 травня до "III отделения" під’їхала карета, до якої жандарми всадили Шевченка, щоб передати його в розпорядження військового міністра. Костомаров дивився на це в вікно. Оброслий бородою Шевченко, побачивши Костомарова, зняв шапку, посміхнувся й привітно вклонився йому на прощання. Того дня генерал В. Адлерберґ, як начальник інспекторського департаменту військового міністерства, повідомив гр. Орлова, що зробив уже розпорядження вислати Шевченка в супроводі фельд’єґеря до командира Окремого Оренбурзького Корпусу.
Провівши одну ніч у військовому арешті [Мабуть, у Петропавловській фортеці], другого дня, 31 травня, точно опівдні, поет у супроводі фельд’єґеря Відлера виїхав із Петербургу. 2110 верст відділяли Оренбурґ од столиці. За тодішнім звичаєм, фельд’єґер, що віз державного злочинця на місце кари, не мав права ніде затримуватися. Фельд’єґер Відлер мав залізне здоров’я, але мав його також і "державний злочинець": рівно за вісім із половиною день – 8 червня вночі – кибитка з Шевченком спинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі. Усе життя пам’ятає поет цю подорож. З іронією писав через 10 років у щоденнику:
"Мене (як потім довідався) пильно потребували в Оренбурзі, і тому фельд’єґер "неудобозабываемого Тормоза" [Так Шевченко, слідом за Герценом, любив називати Миколу І] не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Оренбурґу, замордувавши тільки одного поштового коня".
А в повісті "Близнята", написаній трохи раніше, казав: "Увесь простір, що промайнув перед моїми очима, так само й у пам’яті моїй миготить, – ні однієї риски не можу добре вхопити". Якби фельд’єґер зовсім ніде не спинявся, то й тоді випало б майже по 250 верст безперервної їзди на одну добу в труському "тарантасі" по нерівних дорогах (і то протягом 8.5 день!), а коли взяти під увагу, що все ж таки де-не-де треба було і на станціях на перепрягання коней пождати, і десь пообідати, то вийде, що їзда була значно швидша. Це були справжні восьмиденні тортури.
Особливо тяжка була подорож за річкою Самарою по безкраїй монотонній степовій рівнині, позбавленій будь-якої рослинності.
Із штабу Шевченка відіслали до "пересильної казарми", де такі, як він, засланці, чекали на приділення до якоїсь військової частини.
Лист військового міністра, що його привіз фельд’єґер до Оренбурґу з наказом царя про заборону Шевченкові писати й рисувати, навіть на старих миколаївських служак справив враження чогось несамовитого. Начальник штабу полковник Прибитков так оповів про це одному з штабних офіцерів, майбутньому приятелеві нашого поета К. І. Ґернові: "Уявіть собі, Карле Івановичу, якого нам пана сьогодні прислали: йому заборонено і співати, і говорити, і ще щось таке! Ну, як же йому за таких умов жити можна?".
9 червня про прибуття Шевченка до Оренбургу довідався українець Федір Лазаревський, що був урядовцем установи, яка завідувала киргизькими справами й називалась "Пограничная Комиссия". До кабінету Лазаревського вбіг писар Галевинський із словами: "Уночі жандарми Шевченка привезли; я чув від офіцера, якому його передали, і він тепер перебуває в пересильній казармі".
Завдяки споминам Ф. Лазаревського, як на екрані, встає перед нашими очима образ закинутого в казарму поета в перший день його перебування в Оренбурзі. Лазаревський, що перед тим особисто Шевченка не знав, а тільки читав його твори, ідучи за відрухом серця, покинув свою працю й побіг до казарми.
"Поет, – оповідає Ф. Лазаревський, – лежав ниць на нарах, заглиблений у читання Біблії… Забуваючи про присутніх підглядачів, у юнацькому запалі я кинувся йому на шию. Неохоче зійшовши з нар, Тарас Григорович почав розмовляти зі мною недовірливо, уривчасто відповідаючи на мої запитання… Між іншим я запитав його, чи не можу йому в чомусь придатися. Він стримано відповів: "Я не потребую чужої помочі – сам собі буду помагати. Мене вже запросив начальник пересильної тюрми – вчити його дітей"".