Отже, виробивши собі виразне переконання, що його Тарас "не буде абияким чоловіком", Грицько Шевченко, мавши життєвий досвід, висловив своє пророцтво в альтернативній формі: "або буде щось добре, або буде ледащо", бо з досвіду знав, як в умовах кріпацького побуту ледащіють талановиті люди, для яких нема вільної дороги; знав, що лише за добрих умов буває з таких людей "щось добре", а що ті добрі умови настануть, чи ж міг мати певність? У кожному разі був переконаний, що за ралом Тарас не ходитиме й звичайною людиною не буде.
Над долею Грицькових сиріт не раз, мабуть, задумувався дід Іван, може не раз пробував лиху мачуху і вгамувати, бо таки через деякий час вигнав її з синової хати, але поки це настало, життя не було сиротам від мачушиних стусанів та образ. Не раз тікав Тарас із дому в Зелену, до сестри Катерини, що й на старості літ добре пам’ятала ці Тарасові відвідини. Ішов туди манівцями – понад дібровою, ярами та левадами через "могилки", тобто сільські кладовища. Одного разу прийшовши так до сестри, упав "грудочкою" і заснув на лаві. У волоссі занедбаного хлопця було повно нужі. Входив до хати непомітно – "рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти не давали". А траплялося, мабуть, і перше, і друге, і третє.
Але раз довелося Тарасові пережити таке дике насильство над собою, що не могло не струснути всією істотою нервового, вразливого хлопця. У хаті Шевченків опинився чогось якийсь москаль, тобто солдат, і в нього вкрадено гроші. Украв їх, як потім виявилося, той хирлявий мачушин Степанко, що його лупцював Тарас і за якого Тарасові від мачухи часто попадало. Москаль вимагав, щоб гроші йому повернули. Мачуха обвинувачувала в крадіжці Тараса. Тарас утік і сховався в гущавині калинових кущів десь на городі. Чотири дні не вертався він додому. Зробив собі там катрагу, поробив доріжки коло неї, посипав їх піском і, нарисувавши на дереві мету, влучав до неї з бузинової пукавки. Де він, ніхто не знав, крім сестри Ярини, що крадькома носила йому туди їсти.
Аж на п’ятий день викрили Тараса мачушині діти. Взяли Тараса на спитки. Без малого три дні мордував хлопця дядько Павло, що був, як казала поетова сестра Ярина, "великий катюга". Не витримавши катування, хлопець зрештою (і то лише на прохання сестри) признався в тому, чого ніколи не робив. Коли ж його розв’язали і спитали, де сховані гроші, то місця вказати не міг, бо ж ніколи тих грошей не брав і нікуди не ховав. "Мордування поновилося, але нічого більше не добились і бідного пасерба покинули трохи не мертвого". Було це, мабуть, найдикіше з усіх насильств, що їх Шевченкові довелося зазнати у своєму житті.
Тим часом той дядько-"катюга" – не знаємо коли саме – забрав Тараса до себе: забрав, "щоб вивести сироту в люди", як він казав. "За яствіє і питіє" мав Тарас "пасти влітку стадо свиней, а зимою помагати дядьковому наймитові в господарстві". "Та я собі іншу долю вибрав" – додає поет до цих своїх споминів, але вибрав її він не відразу. Дядько Павло жив разом із дідом Іваном. Був він значно заможніший за свого старшого брата. Мав наймитів, орав восьмериком. Брат Тарасів у перших Петро, син того дядька Павла, так оповів про Тарасову працю у дядька. Під час оранки Тарас, "як у добру злагоду", то поганяв собі воли, "аби ж хоч трошки розсердився – зараз покине і піде у бур’ян, да там "фонтали" (сикавки) і робить. Батько мій, було підкрадеться до його та й поб’є. Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки, у Кульбашів ліс… У лісі з лопухів зробить щитка, щоб сонце не пекло, та й сидить собі на могилі або біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі". Оповідання це прекрасно ілюструє характер малого Тараса: не зносив ні приневолювання, ні тим більше насильства. Дядька Павла зненавидів щиро і, як ми бачили, мав за що. Вистачало, очевидно, ненависному дядькові голосніше гукнути на хлопця, щоб той покинув працю і втік. Це втікання було єдиною формою протесту, на який до певного часу вмів хлопець здобутися.
Ця праця у дядька "за яствіє і питіє" недовго, мабуть, тривала. У голові Тараса назрів сміливий і незвичайний, як на його вік, план – розпочати самостійне життя: він пішов у школярі-робітники до дяка Богорського. Сталося це, напевне, ще в році батькової смерти і, мабуть, не пізніше, як восени того року. Ніхто не міг і не мав приводу на цей крок Тарасів нарікати: і дядькові Павлові, і мачусі це могло лише подобатися, – позбувалися клопоту з "ледачим" і "неслухняним" хлопцем. Дякові, навпаки, такий "школяр-попихач" був на руку. Запиваючись, дяк по два-три дні не вилазив із шинку. Він навіть призначив Тараса "консулом". На "консула" припав і обов’язок сікти товаришів щосуботи, що, розуміється, не звільняло його самого від дяківської хлости. А дяк Богорський був далеко лютіший за Совгиря.
Дванадцятилітній "консул" не раз, мабуть, виручав дяка і в його педагогічних функціях, перевіряючи, чи витвердили учні, що на їх долю припадало. Крім того, як оповів сам поет у своїй автобіографії, "дяк, упевнившись у досужестві (себто здібностях) свого школяра-попихача, посилав його вомісто себе читати Псалтир по усопших душах кріпацьких, за що й платив йому десятую копійку, яко поощреніє". У повісті "Княгиня" Шевченко докладніше розповів про те, як він заробляв цю свою "десятую копійку":
"Я знав мало не ввесь Псалтир з пам’яті й читав його, як казали мої слухачі, "виразно", себто голосно. Завдяки такому моєму "досужеству", не поховано в селі ні одного покійника, щоб над ним не читав я псалтиря. За читання його давали мені книш і копу грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже від щедрот своїх наділяв мене п’ятаком на бублики. І це було одне-єдине джерело мого існування".
Дарма, що Тарас замітав у хаті, палив у грубі, виносив сміття, виконував обов’язки шкільного "консула", – він часто, зрештою як і сам недбаха й п’яниця дяк, голодував.
"Добре ще, коли траплялися на селі покійники (прости мене, Господи!), – згадував Шевченко, – тоді ми ще сяк-так перебивалися; а як ні, то просто по кілька днів поспіль голодували: іноді ввечорі, возьму, було, я торбу, а вчитель возьме в десницю посох, а в шуйцю сосуд скудельний (не гребували ми й напоями, як грушевий квас) та й підемо попід вікнами виспівувати "Богом ізбранную". Іноді принесемо таки дещо в школу, а іноді й так, насухо, прийдемо, тільки що не голодні".