У княжни стиснулося серце: вона "впала духом". Капніст, побачивши це, сказав їй, що ніколи не сподівався, що "це так поважно". Але він десь коло 8 грудня забрав Шевченка з собою. Поет залишив княжні листа, де, звертаючись до неї на "ти", як брат, увіщав її "берегти в собі багатства, що їх Бог вложив в одне з найпрекрасніших своїх створінь".
За кілька днів Капніст повернувся й оповів княжні, що задоволений Шевченком, але, як він "впевнився", Шевченко переконаний, що княжна "сильно його кохає". Проте спільно з княжною було вирішено, що Шевченко повинен до Яготина ще на кілька днів повернутися, щоб не вмотивований нічим його виїзд не викликав пересудів.
Нова зустріч Шевченка з княжною була дуже сердечна. Княжна панувала над собою. У розмовах із поетом, вона спромоглася навіть сказати йому, що "могла б любити його жінку, якщо б він оженився". Проте Шевченко відчував щось інше і прибрав знову позу стриманості – був із княжною "холодний, мовчазний і байдужий", принаймні так їй здавалося.
Несподівано сталася подія, що потрясла Шевченка. Платон Лукашевич прислав до Яготина з Березані свого кріпака з листом до Шевченка. Посланець у тяжкий мороз зробив не менше як 25 верст пішки. Це обурило Шевченка, і він написав ученому дідичеві різкого листа. На це дістав такою самою дорогою відповідь, у якій оскаженілий Лукашевич здобувся на ущіпливий "дотеп", – що він має 300 таких "йолопів", як Шевченко. Поет, оповідаючи про це княжні, "плакав од болю". Княжна не знала, що сказати, що зробити, щоб потішити його.
"Я, – згадувала вона, – притулила його голову до своїх грудей, обійняла його, цілувала йому руки, цілувала б йому ноги. Я хотіла довести йому, що коли знайшовся негідник, який замість радіти, гордитися й почувати себе щасливим, що геніальний син його рідного краю визволився з цієї ганьби [тобто з кріпацтва], цим йому дорікає, то є істота, що шляхетні почуття й священний вогонь ставить вище від випадковості народження". Шевченко заспокоївся, "розвеселився й оживився, з дивною легкістю перейшовши від смутку до веселості".
У кінці грудня Шевченко виїздив на короткий час із Яготина, але коли повернувся, мав змогу переконатися, що потяг княжни до нього все зростає. Сама вона оповідала, що це "виявлялося дедалі більше". У Яготині зустрів він і новий рік. Кожна зміна в настрої поета спиняла на собі увагу княжни й її мучила. Наближався час, коли Шевченко мав назавжди покинути Яготин. Перед тим він два дні провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василя: княжна бавила їх, пильнуючи, щоб вони при позуванні поводилися спокійно. Під час цих сеансів поет був мовчазний і стриманий. В останні три дні перебування в Яготині був по-братерському сердечний і ніжний з княжною.
Коли, нарешті, 10 січня настав час виїзду Шевченка, княжна Варвара "в сльозах кинулась йому на шию, перехрестила йому чоло, і він вибіг із кімнати". Покидаючи Яготин, мав певність, що залишає тут друга, який не зрадить його в найтяжчі хвилини життя.
Повернення до Петербурга
За ці три місяці Шевченко часто переривав своє перебування в Яготині й виїздив до околичних маєтків, найчастіше, здається, до Березової Рудки, до Закревських. Приятелювання поета з головою товариства "мочемордів" було причиною тяжких уболівань його названої сестри. Княжна з деспотичною послідовністю, настирливо й ні на що не зважаючи, старалася відтягти Шевченка від цього товариства. Свою антипатію до Віктора Закревського вона перенесла на ціле його оточення, на його сестер і родину його брата Платона, де Шевченко почував себе надзвичайно добре й провів багато приємних годин. Марія Закревська була талановитою піаністкою, Софія – письменницею, що спробувала йти слідами Гоголя й у своєму "Ярмарку" дала досить яскравий образ життя полтавського поміщицтва. Родину цю знали як "опозиційну".
Коли Марія й Софія притягали Шевченка своїми талантами, то жінка Платона, "Ганна вродлива", чарувала його своєю незвичайною, суто-українською вродою, своїми "аж чорними – голубими" очима і "станом гнучим". Материнська опіка княжни, що хотіла зробити з поета якогось лицаря чернечого ордену, була надто сувора й для поета тяжка. Бажаючи бачити друга завжди "добрим, чистим і великим", княжна виявляла нерозуміння психічного дуалізму в духовій природі людей того типу, до якого належав Шевченко, типу, так чудово окресленого Пушкіном і нею самою так яскраво описаного.
Серед яготинських знайомих поета були досить цікаві постаті. З Глафірою Псьолівною, що про особливу Шевченкову симпатію до неї розповіла нам княжна Варвара, єднали його спільні мистецькі зацікавлення. Глафіра, між іншим, робила шкіци з голови Шевченка і вміло підхопила характеристичні риси його обличчя. З інших осіб, що їх пізнав там Шевченко, був учений економіст і знавець французького утопійного соціалізму Роман Штрандман, що забрів до Яготина аж з далекого Петербургу. Була це людина високої інтелігентності, і Шевченко з розмов із ним міг багато довідатися про інтелектуальне життя сучасної Європи, зокрема про всі новітні соціальні утопії – про твори Сен-Сімона, Кабе, Фур’є й інших. Штрандман називав Шевченка "останнім із козаків": очевидно наш поет імпонував йому своїм "козацьким" вільнолюбством, тим, що в формах козаччини бачив, коли не ідеальну, то здорову українську національно-суспільну організацію.
Доктор Фішер, саксонець, домовий лікар Репніних, був теж дуже освіченою й цікавою для Шевченка людиною.
У традиціях дому Репніних жила пошана до давніх українських автономістичних змагань і, хоч пасивна, але яскраво виявлена опозиція до режиму царя Миколи. Старий князь усе життя боровся проти надужить, кріпацьким правом з боку більшості лівобережних українських дідичів і сміливо ставав в оборону місцевих прав у згоді з кращою, не розбещеною до кінця "лакомством нещасним", частиною лівобережного дворянства. Нагородою за це були йому самі розчарування, образи і зрештою дике обвинувачення у… привласненні державних грошей. Маєток його був під урядовою опікою, а над ним самим велося безконечне слідство. Два із сформованих ним у 1831 році козацьких охотницьких полків цар Микола І підступно заслав на північний Кавказ, розлучивши козаків із рідним краєм і з родинами всупереч всякому праву й правді.