Чи то була писана, чи лише усна умова з якимсь видавцем, невідомо, але очевидно злидні у Шевченка були великі, бо продав усе, що лише до того часу написав, – і не надруковану ще Корсуном "Мар’яну черницю", і "Слепую". Але "випручатися" з цієї невигідної умови йому таки пощастило, бо 8 лютого 1843 р. він підписав умову з видавцем Лисенковим, продавши йому у вічну власність лише ті 8 поезій, що були в "Кобзарі" 1840 р., та поему "Гайдамаки". Решта поезій, надрукованих у "Ластівці" та в "Молодику", "Гамалія" тощо, залишилася його власністю, і він мав змогу сам видати другого "Кобзаря" або комусь ці твори продати. Від Лисенкова дістав він якусь дуже мізерну суму. Це потверджує пізніша згадка Шевченка про те, що за його твори йому "ніхто гроша не заплатив", та лист до Марка Вовчка з пересторогою не довірятися видавцям, бо вони "носом чують наші злидні". "Ані гроша" – це, звичайно, гіпербола, але вона свідчить про те, що гонорар був мізерний. Та й не міг він бути великий, бо 800 примірників першого видання "Гайдамаків" лежали невикуплені в друкарні, і Лисенков, використовуючи це, міг за них запропонувати авторові дуже малу суму, а за друге видання невеликого розміром "Кобзаря", на якого, щоправда, був попит, бо був уже розпроданий, багато не міг дати. Не міг не використати спритний землячок і повної життєвої непрактичності Шевченка, як і того, що поетові напевне дуже хотілося, щоб його твори були в продажі на книгарському ринку.
Невелика сума, одержана від Лисенкова, не могла значно поправити Шевченкових матеріальних обставин, але йому пощастило, мабуть, заробити десь грошей малярською працею, або принаймні блиснула на це надія, бо в лютому він уже написав Якову Кухаренкові, що в березні їде за кордон. Непоправний оптиміст-ентузіаст, він завжди перебільшував деякі сприятливі можливості. Отже не знаємо, що саме надихнуло тоді віру в можливість виконання цього заміру, який вже давно був його мрією, бо він, "коли ще ходив до гіпсового класу", тобто в 1838-39 рр., "мріяв про країну чудес, про світову столицю, увінчану банею Буонаротті", про Італію і Рим з їх "безсмертними чудесами". Там була колиска слави світових митців, там виконав свій архітвір і його великий учитель, там жив і працював його найщиріший приятель Віллі Штернберґ, туди вибирався другий приятель Аполон Мокрицький, звідти поверталися або писали повні захоплення листи й інші старші товариші.
Але виплеканий у мріях намір не здійснився. Шевченко поїхав таки на Україну, хоча, сповіщаючи Кухаренка про проект своєї подорожі за кордон, і писав: "а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую", і що на Україні "чортма людей, німці прокляті, більш нічого". Речення ці сам у листі підкреслив. Отже або проект подорожі до Італії не був реальний, або надії митця хтось ошукав, або сам він був винен у тому, що подорож ця не відбулася. Останню причину можна б було вважати за зовсім певну, якби ми знали, що наведені нижче слова поета безперечно відносяться до весни 1843 року. Комусь невідомому, здається, що тому ж самому Г. Тарновському, він писав: "Як здав екзамен, то наробив такого, що сором тепер і згадувати: опам’ятався тільки тоді, як минули два місяці". Результатом були борги, які поетові пощастило заплатити лише завдяки тому, що письменник Полевой замовив йому 12 портретів "російських вождів" до їхніх біографій.
Довелося таки їхати "до німців проклятих" – до зросійщених українських панів, що "вірою і правдою" служили цареві, як і його пруські генерали й міністри. Їхав у країну, де – як знав – "окрім плачу, нічого не почує", але де крім запроданих Москві "малороссийских господ" мусіли же бути й якісь "живі душі", були і "з святими горами Дніпро", і золотоверхий Київ, і "степ, як море", і сонця досхочу. Була й реальна можливість заробити там гроші малюванням портретів по поміщицьких садибах.
1843 р. В Україні
Перші місяці в Україні (1843 р.)
Коли саме вибрався Шевченко з Петербургу – невідомо, але, мабуть, не раніше, як у травні. Їхав просто на Чернігівщину до Качанівки, до Гр. Тарновського. Перед тим вислав йому намальовану олійними фарбами "Катерину" й деякі ще недруковані твори. "До солов’я", мабуть, не встиг прибути до Качанівки, але в тамошньому розкішному парку міг іще наслухатися солов’їв досхочу. Качанівська атмосфера не дуже була йому до вподоби. Знана вже нам претензійна великопанськість скупого качанівського пана, контраст між його багатством і безправною громадою його підданих не могли Шевченка притягати до Качанівки, і хоч він, виїжджаючи з Петербурґу, і вибрав собі її за місце сталого осідку під час вакацій, незабаром її покинув.
Зате познайомився там із багатьма українськими панами, а серед них і з людиною, до якої вже мав, так би мовити, "теоретичну" симпатію, – українським поетом Віктором Забілою, звільненим з війська у зв’язку із змовою декабристів. Цей "старий панич" сидів у своєму хуторі Кукуріківщині під Борзною і був скоріше опікуном, ніж паном своїх нечисленних підданих. Ходив він у національному вбранні, жив просто й убого. Він добре співав, акомпануючи собі на бандурі, і був геніальним оповідачем-імітатором. Його прості ліричні пісні, що були талановитим наслідуванням народної поетики, не могли не подобатися Шевченкові [Кілька з них поклав на музику Ґлінка]. Шевченко гостював у нього, і вони зблизилися. Людиною широких горизонтів і високої освіти Забіла не був, але й Шевченко від людей не вимагав багато і готовий був прив’язатись всією душею до кожної морально чистої людини, а Забіла до таких безумовно належав; до того ж він був людиною патріархально-гостинною.
З Чернігівщини Шевченко поїхав до близького Києва. І від Гребінки, і від Тарновського, і від Забіли міг довідатися про адресу П. Куліша, що учителював тоді в Києві. Син козака з містечка Вороніж на Чернігівщині, цей амбітний юнак, що вмів багато працювати й подобатися статечним і впливовим людям, готувався тоді до наукової кар’єри, яку згодом і розпочав щасливо. Шевченко знав його вже як українського письменника з його творів, а з чуток і як великого ентузіаста всього, що українське, як тоді вже видатного українознавця-енциклопедиста. Зустріч їх відбулася в надзвичайно характеристичній обстанові. Про неї оповідав пізніше сам Куліш у написаній ним же "Жизні Куліша":