Життя Тараса Шевченка

Страница 3 из 134

Зайцев Павел

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

І говорили, що колись

Одружимо їх…

Ріс Тарас, як більшість сільських дітей, під Божою опікою, але вже від самого малку вирізнявся з-поміж ровесників своїми здібностями. Навчився ліпити з глини "свиставки, жайворонків", умів робити пукавки й сикавки з бузини і завжди рисував щось вугіллям або крейдою, де далося – по стінах, по парканах. Був до всього цікавий, допитливий, хотів усе знати і рано почав жити думками у світі фантазії. Заспокоюючи свою допитливість, довідався якось, що небо держиться "на залізних стовпах". Постановив ці "залізні стовпи" побачити і пішов їх шукати. Відійшовши кілька верст від села, сп’явся на якусь високу "чорну могилу", щоб розглянутися навколо, але побачив лише два села, і заблуканого хлопця підвезли до Кирилівки якісь чумаки, що на них він набрів, блукаючи з думкою на другий день знову на шукання тих "стовпів" вирушити. Любив слухати оповідань людей дорослих, а також пісень. Мав надзвичайну пам’ять і пісень тих знав "силу без ліку". Глибока вразливість і добра пам’ять відкривали йому інший таємничий світ фантазії, світ яскравих, небуденних образів і подій, що далі, то ширший і різноманітніший.

Грицько Шевченко, батько Тарасів, був людина розумна й письменна. По святах – особливо, мабуть, зимовими місяцями – читав він уголос "Минею". Книга ця була серед письменних людей на Україні дуже популярна. Для вразливого хлопця слухання писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддавали життя своє за Христову віру, про євангельські події, розцвічені повними живої поезії народними апокрифічними мотивами, відкривало давній світ, світ далекий, але повний жахливих подій і чудес та зворушливих, осяяних моральною красою, образів – світ героїчних змагань.

Але, крім тієї друкованої книги, де стільки було цікавого про давню боротьбу "стратегів Божіїх" за віру й правду Христову, була в Тараса може й іще цікавіша друга книга про зовсім недавню боротьбу, що ще не так давно зросила кров’ю всю околицю рідної йому Кирилівки та й саму Кирилівку. Тією живою книгою були оповідання старого діда Івана про т. зв. "Коліївщину", про криваве повстання селян-кріпаків проти польських маґнатів у 1768 році. Дід Іван сам був учасником тих подій. "Ветхий деньми", був він іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років, дід утретє оженився, мавши щось коло 80 літ. Про ці дідові оповідання Шевченко згадав пізніше в епілозі до поеми "Гайдамаки", і згадка ця яскраво ілюструє нам цікаву й важливу сторінку поетового дитинства:

Бувало, в неділю, закривши Минею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось…

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче…

Так, іще зовсім малим бувши, глибоко сприймав Тарас те, що чув, і вмів уже тоді перейматися людськими стражданнями й трагедіями. Чуткий і чутливий, уже тоді носив у душі не всім притаманне, а іншим і зовсім чуже спочуття покривдженим. Жадібно прислухався він до оповідань про минуле свого народу, про його відвічні болі, про історичні кривди. Але була в нього й іще одна книга, всім однаково доступна, але не всім однаково зрозуміла, книга теж неписана й жодною цензурою не пошматована – була нею українська пісня.

Позбавлений національного проводу, зраджений своєю верхівкою, що "ради лакомства нещасного" обаполи Дніпра зденаціоналізувалася, закріпачений і не маючи можливості нормально розвиватися й творити культурні цінності, народ український усі скарби своєї вікової культури зберігав у піснях. Співав про далеке й ближче минуле, співав і про тяжку, незносну сучасність. У пісні зберігав і свої політичні, і свої етичні ідеали. З нею на устах ішов на ненависну роботу, у ній виливав свої болі й жалі, нею потішав себе й розважав, нею оздоблював свої свята.

У піснях цих, як ідеал політичного устрою, воскресала сто літ тому скасована козаччина, козаччина ідеалізована і тим привабливіша. З козаччиною колись українські посполиті зв’язували надії на визволення, на здобуття політичних прав через загальне "покозачення". Про поворот козаччини не переставали мріяти кріпаки ще й тоді, коли Тарас був малим хлопцем. У поетичних образах-порівняннях народ у пісні оцінював і колишнє панування маґнатсько-шляхетської Речі Посполитої, і сучасне панування дворянсько-поміщицької російської монархії:

Наступала чорна хмара, наступила й сива,

Була, була колись Польща, та й стала Росія.

Співав народ про царицю Катерину – "вражу бабу", що його "світ широкий, край веселий" – Україну "занапастила", співав про зруйнування Січі москалями, про те, що ніяк людям на світі прожити за "пресучими панами". Запорізька територія, ще несповна піввіку тому загарбана Росією, починалася ось-ось тут – усього якихось кільканадцять верст за Кирилівкою. Скасувавши Січ, цариця Катерина II одним начерком пера подарувала сестрі Шевченкового пана гр. Браницькій 20 000 десятин запорізьких земель. А ще за дитинства Тараса безперечно жили в Кирилівці люди, що на тому Запоріжжі бували, куди від немилостивих панів своїх утікали. Коронний гетьман Браницький колись наказав цілу вулицю в Кирилівці "прикрасити" посадженими на гострі палі кріпаками, що хотіли підпалити його скирти. Було це зовсім не так давно, люди про це пам’ятали, і безперечно такі оповідання чув і малий Тарас. На тлі невеселої дійсності і згадок про давні, не менш сумні події, жахливими здавалися слова народної пісні:

Нема в світі правди, правди не зиськати,

і не дивно, що вразливий хлопець, чуючи й глибоко сприймаючи все те, про що була вище мова, коли прийшов слушний час, увесь віддався шуканню тої вкраденої його народові правди.

Школа

Був худорлявий, меншого, ніж би на його вік випадало, зросту. Пестливий і чутливий, своєю ніжною душею горнувся більше до матері й до сестри. Коли минуло йому 8 з половиною років, батько послав його до школи. Усі Шевченки – Грушівські були письменні, – така вже була в їхньому роді традиція.