Малярська наука в Академії і малярська праця у вільні години поза Академією йшла нормально. Ще на початку 1841 року розпочав Шевченко нову "програму" – "картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать", але потім вибрав інший сюжет: намалював Циганку-ворожку, за яку восени дістав уже третю за чергою срібну медаль.
Перші три місяці 1842 року зв’язані були з уже згаданими клопотами в справі "Гайдамаків". На книгарських полицях та в редакціях часописів з’явилися "Гайдамаки" лише в квітні того року. Рецензії ж на них були надруковані аж літом. Белінський підніс рукавичку, кинуту Шевченком йому й іншим критикам, ворогам української літератури, й напався вже не тільки на "так звану малоросійську літературу", але й на автора нової поеми. Два роки тому він нападав на українських авторів за те, що вони пишуть для мужиків, а не для освіченої верстви; тепер твердив, що поеми "панів кобзарів" незрозумілі для народу, хоч у них і повнісінько "найвульґарніших вуличних слів і виразів". Радив він Шевченкові, "відкинувши претензії на титул поета", писати українською мовою популярні брошурки для народу на громадсько-родинні теми в стилі Квітчиних "Листів до земляків". Шевченка "ущіпливо" називав, "упривілейованим, здається, малоросійським поетом", натякаючи на його величезну популярність в українських колах, про яку не міг не знати, буваючи в літературних гуртках. Конкретно про "Гайдамаків" Белінський спромігся написати таке:
"Тут є все, що належиться кожній українській поемі: тут ляхи, жиди, козаки; тут добре лаються, п’ють, б’ють, палять, ріжуть; ну й само собою в антрактах кобзар (бо яка ж українська поема обійдеться без кобзаря!) співає своїх натхненних пісень без особливого сенсу, а дівчина плаче, а буря гомонить…"
Далі Белінський навів одну сцену з розправи конфедератів із жидом, щоб висміяти "влучність пензля" Шевченка-описувача, а слідом за цим фальшиво зінтерпретував образ ніжної зустрічі закоханих Яреми й Оксани як… порнографічну сцену! Були це вихватки, гідні розгніваного блазня, а не критика. Очевидно, Шевченко за живе зачепив його своїм натяком на вихваляння всяких "Параш", і Белінський, забувши вже всі свої "теоретичні" підходи до літературних явищ, просто знущався з українського автора. Вселюдськість деяких титанічних мотивів поеми він – естет! – приніс у жертву своїй злості.
Рецензія Белінського з’явилася в "Отечественных записках". Решта органів преси мовчала. Лише журнали слов’янофільської правиці "Маяк" Бурачка та "Москвитянин" Поґодіна дали місце критикам-українцям і вмістили їхні прихильні рецензії на поему.
У "Москвитянине" Федір Китченко назвав "Гайдамаки" "дорогоцінним подарунком", підкреслював, що це твір національний і тому тільки українською мовою й міг бути написаний. У "Маяку" писав поет Микола Тихорський. Хоч у великій статті його (19 стор. друку) не все було однакової вартості і сам критик, що виховав свій естетичний світогляд на містично-ідеалістичній філософії, мріяв про якусь безтілесну поезію духу, проте в його критичній оцінці було дуже багато цінних думок. Він перший розкрив геніальність Шевченкової музи, хоча й не сказав слова "геній" з умотивованої, як сам натякнув, обережності. Але, назвавши Шевченка надзвичайним талантом, він розкрив фактично геніальну природу його творчості, кажучи, що Шевченкові "Гайдамаки" – "не плід холодної рефлексії, а глибока, внутрішня пісня душі, що втілилася в живі звуки". Тихорський підкреслював національну форму поеми (глибокий зв’язок із народною поетикою, зокрема типово народну її ритміку), казав, що, читаючи її вголос, співав; наводячи прикрий для "западників" уступ із заспіву до поеми (де Шевченко іронізував над їхньою нехіттю до "мужицької" тематики, символізуючи її своїм Яремою "в постолах"), Тихорський запевняв Шевченка (по-українському), що "не всі письменні та друковані москалі збились з глузду від німців та пранцюзів", що є між ними багато таких, які похвалять "Гайдамаків". Цінним було те місце в його критиці, де він підкреслював, що Шевченко в цій поемі "малює нам образи несамовитої помсти такими, якими вони були, не беручи на себе труду ні виправдувати, ні ганьбити їх"; підкреслював він і глибоке значення суб’єктивно-емоціонального елементу в творчості Шевченка. Перед поетом, на думку критика, відкривалися необмежені перспективи. Закінчував статтю такий уступ: "Братіки, голубчики – послухайтесь добрих совітів: геть їх, москалів, із їх теоріями! Співайте, та співайте так, щоб письменним і друкованим було завидно, а добрі, розумні москалі почали вчитися нашої мови!"
Російські твори
Усе це читав Шевченко влітку 1842 року. Трохи більше, як рік тому, він сказав: "Буде з мене, поки живу, і мертвого слова", – отже вирішив і далі писати по-українському, але в портфелі його були вже два великі твори, написані по-російському: згадані вже вище драми "Никита Гайдай" та "Слепая красавица", що її він саме тепер переробляв у поему.
Як це могло статися, що він почав писати й по-російському і пощо він це робив? Почав він писати по-російському вже по рецензії Белінського на "Ластівку", по рецензії, що його обурила протестом і проти української мови, і проти "мужицьких" українських сюжетів. Отже писав по-російському не під впливом ворожої українському слову критики – керували ним інші мотиви, і їх могло бути багато. Про один із них знаємо, про інші можна лише здогадуватися. Белінський твердив, що тільки геній може черпати сюжети з українського народного життя. Найближче українське оточення поета могло спокутувати його, висловлюючи певність, що він при своїх геніальних здібностях зможе дати такий сюжет російською мовою. Докучали йому й здогади москалів, що він не через внутрішню потребу пише по-українському, а лише тому, що як слід не знає російської мови. Це Шевченко виразно висловив у пізнішому листі до Г. Тарновського, кажучи, що пришле йому поему: мова йшла про "Слепую" – "по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю".
Пішовши за голосом амбіції, Шевченко міг одночасно піддатися й практичним радам приятелів, що могли вказувати йому таку стежку (дебют у російській літературі) власне для завоювання собі тим самим і позиції українського письменника: по здобутті тріумфу в літературі російській міг він сподіватися уважнішого ставлення й до своїх українських творів. Могли також насідати на Шевченка і його російські приятелі, що не розуміли його українських творів, бо зовсім не знали української мови, а хотіли прочитати щось ним написане. Та хоч як там було, але сам Шевченко подав єдиний мотив, чому пише й по-російському: його амбіцію зачепили підозріння, ніби він пише по-українському не тому, що мусить так писати, а тому тільки, що інакше не вміє. У кожному разі він ніколи не збирався ні кидати своєї української творчості, ні робитися двомовним поетом: перед тим, як почав свої російські поетичні вправи, сказав уже своїм російським дорадникам: "я слухать не буду"; коли написав уже дещо, казав у листі до Кухаренка: "який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом", а в самих творах підкреслював, що пише чужою мовою, відкидаючи теорію "общерусского литературного языка" і тим відсепаровуючись навіть від своїх прихильних українських рецензентів, які ту теорію визнавали і українську мову й літературу вважали за складову частину "общерусской" [Докладніше про це – в моїй статті про російські поеми Шевченка в VI томі видання Українського Наукового Інституту].