"Ластівка" вийшла в світ іще в другій половині березня. Белінський мав написати рецензію на "Ластівку" для травневої книжки "Отечественных записок", і Гребінці, що був у добрих відносинах із Краєвським, не важко було ознайомитися із змістом рецензії Белінського ще в рукописі або в шпальтах. Гребінку, як і Шевченка, не могло не інтригувати, що скаже про їхню дитину цей новий критик, що вже вславився тонким естетичним чуттям, але одночасно вже знаний був і своїми іноді дикими вибриками, що суперечили добрим літературним звичаям, як от, для прикладу, його неморальний виступ проти Міцкевича.
Що ж прочитав Шевченко в статті Белінського? Була вона тенденційним публіцистичним памфлетом проти української літератури й особливо проти її простонародної тематики; фактичної критики в ній не було, зате не бракувало справжнього неуцтва. Це була стаття на тему, чи "існує на світі українська мова", чи тільки "крайове наріччя", і чи може існувати українська література. Похваливши українську народну поезію й зробивши сміливий історичний екскурс у минуле України, Белінський прийшов до висновку, що тепер уже немає української мови, а є тільки крайовий діалект простолюддя. До часів Петра І на Україні всі стани мали спільну мову, бо, як твердив Белінський, "ідеї найнижчого козака були на одному рівні з ідеями пишного гетьмана".
Лише від часів Петра І як у Москві, так і на Україні почалася освіта й культура (sic!), і одночасно повстав поділ на стани (?!), при чому шляхетство, прийнявши російсько-європейські звичаї, прийняло й російську мову. Народна мова почала псуватися (коли й чому?), і тепер на Україні є лише крайовий діалект. Отже й літератури української не може бути, бо письменники пишуть для освіченої верстви, а поезія – це ідеалізування дійсності.
Освічена частина українського громадянства "переросла українську мову", – казав Белінський, бо говорить по-російському, а українське наріччя – селянське. Мужицьке життя – нецікаве для освіченої людини, і треба надзвичайного таланту, щоб це життя вміти ідеалізувати, представити поетично. Це під силу було лише такому геніальному поетові, як Гоголь, та й той, пристрасно кохаючи Україну, пише по-російському. Тому Белінському було "шкода дивитися", коли й маленькі таланти "по-дурному витрачають свої сили, пишучи по-українському для українських селян". Подавши для прикладу з творів Основ’яненка й Гребінки два коротенькі уступи, що мали ілюструвати наївність "мужицької" тематики українських письменників, що "знудилася" критикові, він іронічно заявляв: "Та й гарна ж література, що дихає самим простацтвом селянської мови та дубуватістю мужицького розуму!"
Неуцтво самоука-"разночинца" конкурувало тут із нахабством, з яким він брав на себе роль авторитета в справах, про які не мав найменшого поняття. Белінський перевершив навіть Сенковського й Никитенка: ті просто і лаялись, і брехали без аргументів, а Белінський для ліпшого обґрунтування своєї великодержавницько-нівелістичної теорії, яка не допускала ніяких провінціальних сепаратизмів як явищ з його погляду реакційних, добирав іще й фальшиві історичні аргументи.
Крім того в статті Белінського не було зовсім ніякої критичної аналізи мистецької вартості вміщених у "Ластівці" творів, та й провадити її він не хотів і не вмів, бо лише через п’яте-десяте розумів український текст. У Гребінчиній писанині справді було штучне підроблювання під стиль простацької мови й наївного селянського думання, але це ж було досить удатне наслідування Гоголевого пасічника Рудого Панька! Підкреслюючи, що Гоголь і в українському селянському житті вмів знайти загальнолюдські мотиви для творчості, Белінський у творах Шевченка нічого загальнолюдського не знайшов, а тут же були надруковані й елегія на смерть Котляревського, і балада "Причинна", і частина "Гайдамаків", про які він не згадав і півсловом! Белінський просто використав "Ластівку" як привід для виступу проти українського культурно-національного сепаратизму. В статті Белінського Шевченка безперечно найбільше вразило й обурило те, що цей критик писав проти "мужицької" тематики в українській літературі.
"Гайдамаки"
Присвята ще невиданих у цілості "Гайдамаків" Григоровичу була для Шевченка добрим приводом, щоб ударити по ворогах – по всіх ворожих критиках і по Белінському зокрема. Написав її Шевченко, як видно, за одну ніч, під свіжим враженням може ще в шпальтах прочитаної "рецензії" Белінського.
Відповідний уступ розпочав з того, що змалював уявлене ставлення прийдешньої критики до свого нового твору:
Поглузують, покепкують
Та й кинуть під лаву.
"Нехай – скажуть – спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани;
А то дурень розказує
Мертвими словами,
Та якогось там Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень, дурень!
Били, та не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високі могили –
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають,
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають!
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, –
От де слава! А то співа:
"Грає синє море",
А сам плаче; за тобою
І твоя громада
У сіряках…"
Популярний репертуар сюжетів та мотивів, що приносять гроші і славу авторам, був тут дуже дошкульною сатирично-іронічною вихваткою проти Белінського: це ж він, критик-естет, не соромився вихваляти в своїх рецензіях російської патріотичної макулатури такого, напр., Полевого з його "Парашею Сибирячкою" та з усякими кавалерійськими героями. Протиставляючи цій "шляхетній" і "культурній тематиці свою "кобзарсько-мужицьку", Шевченко кинув у лице своїм московським критикам:
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода –
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте! Кричіть собі,
Я слухать не буду!
Обвинувачення в тому, що він пише якоюсь штучною, неживою, небувалою мовою, були дикі, – писав тією мовою, "що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла", мовою, що її вживали мільйони його земляків, якою органічно виливалися всі його почуття і в яку втілювалися самі собою образи, що їх створювала його мистецька уява. Ще в "Кобзарі" казав: