Місце похорону не було усталене. Між петербурзькими друзями поета і київськими українцями від дня смерти поета провадилося в цій справі жваве листування, але питання це лишалося невирішене. Існувало кілька проектів. Називали і Аскольдову Могилу, і цвинтар історичного Видубицького монастиря, і урвисту високу гору Щекавицю над самим Дніпром, одну з найефектніших "святих гір київських". Уже перед тим звістка про скоре прибуття тлінних останків Шевченка до Києва дуже схвилювала київську студентську молодь. В суперечках між нею і старшими громадянами перемогла молодь, яка настояла на тому, щоб Шевченка поховали на Щекавиці. Варфоломей Шевченко на це погодився. Справді, в Києві це місце було і найімпозантніше і найвідповідніше поетовому бажанню, щоб з його високої могили
…лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Отже коли прибули до Києва Лазаревський і Честахівський, вони довідалися, що рідня спочилого поета вже склалася, зібравши 15 карбованців, що за ці гроші набуто місце на Щекавиці, вже викопано могилу й замовлено високий дубовий хрест. Усе це вже виконав Варфоломей, якого вся рідня поетова, як людину енергійну, практичну – "з бувальців", зробила своїм представником.
Але обидва молоді петербурзькі делеґати привезли свій власний проект. Вони настоювали на тому, щоб поховати Шевченка на Чернечій Горі під Каневом – на місці, яке для нього вже придбав Варфоломей, там, де мала стати вимріяна поетом "хата над Дніпром", яку тепер спочилому мала заступити "хата-домовина". Почалися нові суперечки. І молодь, і дехто із старших громадян уважали, що гідним великого поета місцем вічного спочинку має бути столиця України Київ. Тоді Честахівський витягнув аргумент, перед яким усі скапітулювали: він заявив, що Шевченко, вмираючи, на запитання, де його поховати, відповів йому: "У Каневі!" Невідомо, чи це була правда [Честахівського не було при смертному ложі поета], але це вирішило справу. Всі погодилися.
Ухвалено було тлінні останки Тарасові перевезти до Канева пароплавом. Але з великим сином України мав попрощатися український Київ, а ще в п’ятницю 5 травня ввечорі ніхто не знав, у якій саме з київських церков поставлять його труну. Молодь змовилася демонструвати і хотіла, нікого не питаючись, завезти тіло небіжчика до університетської церкви. Старші були тієї думки, що треба порозумітися з адміністрацією, – очевидно, щоб уникнути прикрих несподіванок і перешкод. Треба припускати також, що ніхто з заляканого київського духовенства не зважувався дати згоду на перенесення труни до церкви без згоди вищої влади.
Старші громадяни вирішили послати делегацію до генерал-губернатора кн. Васильчикова просити дозволу привезти труну до Києва, до однієї з церков. У делегації були знайомий небіжчика-поета о. Петро Лебединцев, законовчитель другої київської гімназії, і Варфоломей Шевченко. Головною дієвою особою в цих справах був інспектор названої гімназії М. К. Чалий, знайомий і майбутній біограф поета. Шевченко перед смертю провадив із цим видатним педагогом діяльне листування в освітніх справах. І Чалий, і о. Петро, як і майже всі ті українські громадяни, що їх вони репрезентували, були дуже поміркованими й лояльними до влади людьми, їх відстрашував і навіть дратував неспокій просякнутої революційними настроями молоді.
Князь Васильчиков дав дозвіл, а щодо церкви, в якій мали б поставити труну поетову, відіслав делегатів до митрополита київського Арсенія. Той визначив найближчу до Дніпра невелику парафіяльну церкву св. Рождества. Генерал-губернатор заборонив будь-які промови в церкві й відповідальність за виконання цього наказу поклав на о. Петра Лебединцева.
Поки делегати вели переговори з представниками вищої духовної й політичної влади, за ланцюговим мостом на чернігівському березі Дніпра зібралося багато людей. Були там і селяни, і міщани, і урядовці, і військові, й студенти. Стояло чимало екіпажів, якими поприїздили сюди заможніші кияни – і панські берліни, і звичайні візники. До натовпу, що чекав тут, приєднувались і прочани, яких цією порою буває дуже багато в Києві. Чимало студентів були в народніх національних убраннях: у чорних киреях, брилях, у шароварах і чоботах. Загальну увагу звертала на себе група поетової рідні – брати його й сестри з дітьми, поетовими небожами. Всіх родичів і свояків, разом із родиною Варфоломея, було чотирнадцять.
Труна з тлінними останками поета стояла вже в Микільській Слобідці, куди її рано підвезли з Броварів. Студентська молодь хвилювалася й хотіла, не чекаючи дозволу влади, везти труну через усе місто до університету. Намір свій студенти почали вже здійснювати, і труну, яку ледве тягли по глибокому піску поштові коні, вже підвезли до мосту. М. К. Чалому та його друзям пощастило після довгих і голосних суперечок із гарячою молоддю спинити жалібну процесію перед мостом і намовити почекати на прибуття делегатів. Уже на короткому відтинку дороги від Слобідки до мосту над труною виголосили багато промов. Для цього дроги з покритою вінками труною студенти раз-у-раз спиняли, і промовці входили на дроги й виголошували промови або читали свої вірші, присвячені поетові.
Коли прибув Варфоломей і всі довідалися, що труну повезуть до церкви св. Рождества, процесія рушила до мосту. Тут студенти випрягли коней і самі повезли поетові останки через усе києво-подільське шосе до церкви. І тут повторювалося те саме, що перед мостом: раз-у-раз виголошувано промови. Говорили не лише українці, а й росіяни, якийсь поляк, якийсь серб, студент Духовної академії, що виступив від імені балканських слов’ян. Один із промовців, тоді ще молодий український етнограф, подолянин Шейковський порівнював Шевченка з пророком Єремією.
Нарешті труну внесли до церкви, і там якийсь приятель Шевченка, монах Братського монастиря, відправив літію.
На другий день, в неділю 7 травня, хоч і падав дощ, але тисячі людей оточили церкву, до якої могла увійти лише незначна частина прибулих. Заупокійну Службу Божу відправив о. П. Лебединцев. Промов не було, але коли почалася панахида, якась пані в глибокій жалобі протиснулась до труни і поклала на неї терновий вінець.