О дев’ятій годині приїхали знову обидва лікарі. Консиліум не приніс ніякої надії: вода й далі заливала легені. Знову наказали покласти на груди мушку.
В цей час прийшла телеграма з Полтави: "Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: Утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада". Коли це прочитали Шевченкові, він сказав, утішений: "Спасибі, що не забувають!" Лікарі відійшли. Шевченко попросив забрати світло, думав, що може засне, але за п’ять хвилин попросив завернути лікаря Барі і сказав йому: "Знов пароксизм починається; чи не можна його спинити?" Хворому поклали на руки гірчичники.
М. Лазаревський з якимсь іншим приятелем відвідав хворого ще раз о пів на одинадцяту. Йому було дуже тяжко. Лазаревський запитав його, чи їх присутність йому не перешкоджає. На це хворий відповів: – Справді так! Мені хочеться говорити, а говорити трудно.
Лишили його самого. Внизу, в майстерні, зостався на ніч вартувати слуга Лазаревського. Біль усе не давав хворому лягти – він сидів на ліжку, але не обзивався ні словом, лише то світив свічку, то гасив її. Так минула ніч.
О п’ятій ранку він покликав слугу і попросив чаю з молоком, а випивши, сказав:
– Прибери ж ти тут, а я піду вниз, – і пішов по сходах до майстерні. Зійшовши зі сходів, охнув і впав. Його "серце трудне", "невкрите, розбите" серце перестало битися.
День 26 лютого ст. ст. навіки став днем української національної жалоби.
Епілог
Похорон в Петербурзі
Блискавкою розійшлася звістка про смерть поета по всьому Петербурзі, а телеграфні дроти понесли її до всіх більших міст України. Повідомлено про смерть Шевченка і Галичину.
Надвечір того ж дня перенесено тлінні останки небіжчика до академічної церкви, побіч якої він мешкав.
Труна стояла перед амвоном на чорному катафалку. Була оббита білим луданом-глазетом. З вікон, червоні завіси яких були спущені, на обличчя спочилого спадало червонясте світло. М. С. Лесков оповідав, що на поетовому обличчі "лежав відбиток тих благородних дум, що ніколи не покидали Шевченка живого".
Увесь понеділок академічну церкву відвідувало багато людей. Один за одним митці малювали поета в труні: Микешин, Ейслер, Дмитрієв-Оренбурзький і інші. Зняли також гіпсову маску з поетового обличчя.
В день похорону – у вівторок 28 лютого – не лише всю церкву, а й усі коридори Академії заповнила інтелігенція: вчені, письменники, митці і знавці пластичного мистецтва, журналісти, громадські діячі й студентська молодь. Були й усі знайомі великого поета, який мав їх так багато.
Численно була представлена велика українська колонія в Петербурзі на чолі з "Громадою" і редакційною колегією "Основи". Маніфестаційно прибула на похорон і добре зорганізована, численна петербурзька польська колонія, що складалася переважно з академічної молоді. Для неї авторитетними були Шевченкові друзі – Сераковський, Желіґовський, Круневич й інші видатні революціонери, які вже тоді снували плани про повстання проти московського царату і в Шевченкові бачили великого союзника в своїй майбутній боротьбі.
Серед тих, що стояли ближче до труни, виділялись постаті П. Куліша, М. Костомарова і В. Білозерського – поетових "братчиків" і "союзників" 1847 року.
"Тяжке, невимовно тяжке було останнє прощання… Благоговіння перед спочилим і непорушна тиша були навкруги… Щира любов і шаноба до Шевченка здружили всіх". Так описував в "Основі" цей момент його друг Л. Жемчужников.
Коли скінчився сумний обряд відпівання і "останнього цілування", жалібний похід рушив до Смоленського цвинтаря, де Шевченко часто бував, багато рисував і мав свій улюблений куточок. Там для нього викопали могилу. Труну до самого цвинтаря несли студенти.
Десять промов у той день було виголошено над труною поета, – в церкві і на кладовищі. З українців говорили П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, П. Таволга-Мокрицький, О. Афанасьєв-Чужбинський, Павло Чубинський і Ф. Хартахай. З росіян – М. Курочкін і Южаков. Від поляків говорив студент В. Хорошевський.
Перший говорив (ще в церкві) Куліш. Це була найкраща з усіх промов.
"Нема з нас нікого, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому й відкрилася".
І промовець, вияснивши вагу і значення Шевченка як поета й людини, скінчив так:
"Будь же, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проклав єси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо…"
Білозерський підкреслив участь у смутному обряді синів "різних батьків і різних язиків".
На цвинтарі почав промовляти Костомаров, але, схвильований, заридав і пішов геть. З виголошених на цвинтарі найцікавішою була промова поляка В. Хорошевського:
"Нехай і польське слово, коротке, але сердечне, пролунає над твоєю труною, чесний український пророче. Ти кохав свою рідну країну, свій блакитний Дніпро, свій сіромашний народ, ти був цього народу гідним співцем, на його сльозу ти завжди сльозою відгукувався – слава тобі. Ти ніби й не любив поляків, але цю нехіть до них викликали в тобі їхні давні помилки, а через них на народ твій, що його ти гаряче покохав, зійшли великі страждання: отже тієї нехоті причина лежить в тому, "Що ти багатьох кохав, і що кохав багато".
Тож нехай над твоєю труною замовкнуть усі закиди, нехай тільки лунає сердечне слово: слава тобі! За помилки батьків сини не відповідають; тож не торкаймося тут давніх суперечок давно минулого; краще промовмо над цими останками братнє "любімося".
Якби ж тільки твоя смерть, чесний Тарасе, й урочистий сумний чин твого похорону стали початком нового життя! Якби ж над твоєю труною хоч трохи ненависти припинилося, і щоб цей малий початок народжував у майбутньому все більше взаємного зрозуміння, братерства і забуття давніх кривд, – так, як мале зернятко, вкинене у землю, зроджує багате жниво. Це був би найгарніший вінок на твою честь та найпишніший пам’ятник тобі, Тарасе".
Похорон скінчився о п’ятій годині пополудні. Могилу поета вкрили свіжі квіти.