Але не збереглося жодного опису Шевченкового організму, опису, який був би вислідом докладної лікарської експертизи, не збереглося й жодної, лікарем веденої історії якоїсь поетової недуги. Тому історію стану його здоров’я доводиться відтворювати на підставі майже виключно автобіографічних даних – на підставі того, що оповідав про себе сам Шевченко, а також на підставі деяких посередніх документальних даних. Дід поета Іван прожив 117 років, але свого здоров’я синові Григорові, Тарасовому батькові, не передав. І батько, і мати поета повмирали в молодому віці (батько на 47 році життя, мати на 37). Одна з сестер поета була сліпою. Бували й потім сліпі в роді Шевченків, і було їх чимало. Коли осиротів, то років два, якщо не голодував, то харчувався ненормально, не так, як діти, що живуть під батьківською опікою. З раннього дитинства був дуже нервовий. Сироту часто били, часто зазнавав він різних кривд, а це могло лише збільшити його вроджену нервовість.
Першу важку хворобу, яку він сам згадує (повість "Художник"), переніс у Петербурзі, перед тим, як був викуплений з кріпацтва. Лежав він у шпиталі Марії Магдалини, вісім днів був без пам’яті, а два тижні мав гарячку. Що то була за хвороба, невідомо. Це було в 1838 році. В 1842 р. під час морської подорожі до Данії та Швеції знову захворів так тяжко, що його "ледве привезли" до Ревелю (Таллін). Вже й повернувшись до Петербургу, поет мусів ще довго лікуватися й мав підстави побоюватись смерти. Восени 1843 року в Яготині мав якісь болячки на тілі, від яких лікував його д-р Фішер. У 1845 р. перед Різдвом знову його лікував від них у Переяславі д-р Козачковський. Безпосередньо слідом за цим переніс черевний тиф. Опинившись на засланні, в 1848 р. захворів в Орській фортеці на скорбут (цингу) через брак рослинної їжі (вітамінів). Тоді у нього "зуби й очі так боліли, що не знав, де й дітись".
Похід до Аральського моря й участь в Аральській експедиції (1848-49 рр.), безперечно, підірвали його вже ослаблений організм. З опису експедиції ми знаємо, що тоді йому доводилось і голодувати, і по кілька днів поспіль пити морську солону воду і через це тяжко хворіти на шлунок і водночас багато працювати. Там же, на Аральському морі, у нього знову з’явилися чиряки на тілі. В Новопетровському форті в 1852 р. ще раз поновилися ці самі симптоми недоброго обміну речовин [Сам Шевченко вважав їх за "наслідки золотухи"], про які він писав тоді докладно докторові Козачковському, що добре знав його організм.
У 1855 р. писав професорові В. Григоровичу "що ревматизм його страшно руйнує". Докучав йому ревматизм і раніше, в Орській. Коли повертався з заслання, то в дорозі до Москви з Нижнього, застудившись, мав прищі над опухлим правим оком. Оці всі прищі та "золотушні болячки", як він їх називав, виразно свідчили про те, що "міцна тілобудова" не виключала якоїсь внутрішньої недуги, а цинга й ревматизм на засланні дуже погіршили його стан.
Всі обставини його життя були такі, що не могли сприяти доброму станові здоров’я. Вільною людиною за все життя він був лише дванадцять з половиною років. Відомі трагічні переживання, що їх зазнав Шевченко в неволі (і кріпаком, і політичним засланцем-солдатом), кривди, кари, життєві невдачі могли б зламати і людину менш чутливу, не з такою тонкою психічною організацією. Але з усіх цих життєвих іспитів він вийшов переможцем: психічно не зламався, проте не раз переживав моменти тяжкого психічного пригноблення. З заслання повернувся він із дуже надірваним здоров’ям.
За фізичне здоров’я своє Шевченко взагалі мало дбав. І в нечисленні роки свободи ніколи не жив розміреним, реґулярним життям. За студентських часів жив життям мистецької богеми. Своїй чарівній вдачі і талантам завдячував те, що скрізь, де з’являвся, до нього тягнулися люди: скрізь і завжди був постаттю популярною, улюбленою. Бував учасником непоміркованих забав, отже пив часто і багато. Однак це ніколи не зменшувало його працездатності. Прогайнований час завжди надолужував: працював потім без відпочинку, руйнуючи своє здоров’я.
В останні два роки заслання вже свідомо шукав забуття в алкоголі: це почалося після того, як його одного оминула амністія. Коли ж вирвався з неволі, то життя його обернулося в якийсь майже безперервний бенкет: більшість його старих і нових приятелів-прихильників ніби змовилися, щоб попсувати йому здоров’я, вічно витягаючи його на всякі обіди й вечері. Так було восени 1857 р., взимку й на весні 1858 р. В зимові сезони 1858-59 та 1859-60 рр. життя його проходило, здається, трохи спокійніше, але й тут траплялися небажані "прориви".
Нещаслива подорож на Україну літом 1859 р. гостро відбилася на його нервовій системі, і початок осени того року (після повороту з Києва до Петербургу) теж не належав до гігієнічно прожитих періодів його життя. Але ніщо не відбилося так тяжко на його нервовій системі й не підкопало його організму, як невдача з Ликерою. Всі свідки це стверджують одноголосно. Йому тоді потрібний був довгий і глибокий відпочинок, а він шукав забуття, або в безперервній праці, або… в алкоголі і тим отруював свій дуже ослаблений організм.
Але, щоб уяснити собі, чому його організм почав підупадати передчасно, не досить того, що сказано. Треба ще звернути увагу на один момент, про який досі якось майже не писано: організм поета-митця був у 1860 р. вже перепрацьований! Мало можна знайти таких працелюбців, яким був Шевченко. Коли переглянути його літературну творчість і творчість пластичну і взяти під увагу той порівняно короткий відтинок часу, за який він творив, то не можна з подиву вийти, як і коли він міг усе зробити. Адже від 22 квітня 1838 року до кінця його життя минуло лише неповних двадцять три роки, з яких вільною людиною був він дванадцять з половиною. Крім великої літературної спадщини – поезій, прози й листів (з яких збереглася лише частина), Шевченко залишив по собі ще сотні цілком викінчених праць олійними фарбами, сепією та аквареллю і силу рисунків (всього приблизно 1 300 примірників). І до того не відомо, що не все збереглося.
На цю тему можна написати цілу монографію, але тут досить згадати кілька фактів, що дають уявлення про те, яка жадоба праці вічно тягла Шевченка до пензля й мольберта, до різьбарського знаряддя, до ґраверських різців і мідяних дошок, до літографського верстата або до випробування нових способів ґравірування.