Він повеселішав і почав оповідати Черненкові про свої надії і плани. Казав, що на весні зовсім переїде на Україну і там, у затишку, на хуторі, займеться популяризацією мистецьких творів – видаватиме дешеві ціною гравюри, "щоб залити ними всю Україну і вигнати суздальську гидоту", тобто дешеву московську "лубочну" продукцію "народніх" малюнків. Саме під час цієї розмови прийшов до Шевченка лист від старого друга "флегми Хтодота" Ткаченка, якого він ще перед сватанням до Ликери просив "накинути оком" у Полтаві якусь "кирпу-чорнобривку". Аж тепер лише знайшов її "флегма Хтодот". Це була дочка українського письменника-полтавця Витавського, який недавно побував у Петербурзі і з яким Шевченко особисто познайомився як з майбутнім співробітником "Основи". Прочитавши листа, поет оповів Черненкові його зміст.
На мольберті перед Шевченком стояв портрет Ликери його роботи. Тарас нервово вхопив його і, кинувши під стіл, сказав Черненкові: "А що, Федоре! Як на твою думку: чи не попробувати ще раз? Востаннє? Не довелося з кріпачкою, з мужичкою, то може поталанить із панночкою, тільки що… панночки"… З цими словами, як оповідав Черненко, він скривився, наче кислицю з’їв, зітхнув і сказав: "Тяжка клята самотність! Вона мене із світу зжене !.."
Але вже за день, 28 вересня, він написав відповідь Ткаченкові з просьбою за всяку ціну роздобути фотознімку панни Витавської, додавши, що якщо ця справа піде добре, то він, не чекаючи весни, "ще опівзимі" приїде до Полтави свататись: "Самотина отут мені допікає".
А ще напередодні, 27 вересня, між розмовою з Черненком і цим листом до Ткаченка, ніби вже був готовий погодитися з самітністю, а образ Ликери ще бентежив його, ще мав силу над його уявою, бо того дня він написав нового вірша, звернутого знову до Ликери:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. І ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Так не в силі він був витравити з душі не образ живої, справжньої Ликери, від якої вже відкинувся, – ні, над його уявою ще панував ним створений, виідеалізуваний образ: Ликера не лише з її фізичною привабливістю, але з "вольною і святою душею", якої вона не мала і яку він їй надав сам. Образ цей, повторюваний працею уяви, фантазії, міцно закріпився в душі поетовій. Образ живої Ликери він міг кинути під стіл, а та інша – не з "чорною душею", а з "вольною, святою" і далі могла йому снитися і, очевидно, снилася.
Проте, коли поета "не кликав до священної жертви Аполлон", він зовсім тверезо і ясно оцінював те, що сталося. Зустрівшись із Костомаровим на початку жовтня на виставі своєї улюбленої опери "Вільгельм Тель", в антракті Шевченко на запитання історика-друга, коли ж буде його весілля, відповів: "Тоді, мабуть, як і твоє! Не женитися нам з тобою; до смерти зістанемося бурлаками". А потім, в наступному антракті, сказав, що "це була історія Дон-Кіхота з Дульцінеєю", що він "закохався в уяву" – тобто в уявний образ.
Так само тверезо він оцінював це й у листі до Варфоломея (5 жовтня), від якого після Покрови прийшли вже вислані ним дніпрові карасі й лящі, замовлені поетом на своє весілля. Писав своякові: "Дуже, дуже добре Ти зробив, що не посадив яблуні і груші… Я з своєю молодою, не побравшись, розійшовся. Ликеря така самісінька, як і Харита, дурніша тільки тим од Харити, що письменна". Ще недавно він писав зовсім інакше.
Два місяці (аж до 9 листопада) Шевченко домагався того, щоб Ликера повернула йому все "віно" – все, що подарував; їй, як своїй майбутній дружині. Мучив цим Н. Білозерську, А. М. Маркевича, а потім і Макарова, коли той повернувся до Петербургу. Ликера хотіла хоч частину того добра врятувати для себе, але Шевченко, який ще десь 11 вересня сказав їй самій: – "Усе оддай мені!… Усе до нитки оддай!" – все домагався, щоб у неї ті речі забрали і, мало того, – у неї "на очах спалили". За щось нею загублене чи продане вона мала на вимогу поета заробити 4 карбованці й послати ці гроші на користь недільних шкіл у Чернігові, бо цією ціною, писав він Макарову, "окупить вона і свою і мою недобру славу". А у вересні писав Забілі: "Душі своєї [мені] не шкода було для Ликері, тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною". Справді, як на нього, це було трохи чудне, але, очевидно, те, що ця "чорна душа" його знеславлювала, так міцно його образило, що він уважав за профанацію – залишити в її руках хоч одну свою річ. І добився таки свого. Це все свідчило про повну його знервованість.
Літературна творчість
Здоров’я його раз-у-раз занепадало, але він був повен усяких турбот і клопотів, що ними хотів заповнити пустку самотності. А самотність гнобила його невпинно, безугавно. Всім друзям про це говорив і писав, а в поетичній формі свої тодішні почуття й думки висловив найяскравіше в таких рядках, написаних 4 листопада:
Якби з ким сісти, хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або… Ні, треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині…
Розсилав по приятелях свої "Кобзарі", щоб їх продавали на користь недільних шкіл. Справою цих шкіл, що їх тоді на Україні постало дуже багато, Шевченко глибоко переймався. В народній освіті, і то тільки в національній і формою, і змістом, бачив запоруку нашого майбутнього національного визволення. Працював над укладанням українського "Букваря". Мав свої вироблені педагогічні погляди. Вони розкидані по його прозових творах і, зведені в систему, вражають своєю глибиною. Поет розумів, що самої формальної освіти не досить, що вона повинна даватися разом із всебічним вихованням людини й поєднуватися з національною традицією. Це вже висловлювали перед ним його сучасники – і славний педагог Піроґов, і українці П. Редькин та К. Ушинський.