Посажу коло хатини
На спомин дружині
І яблуньку, і грушеньку,
На спомин єдиній!
Цей вірш кінчається прекрасним образом-візією прийдешньої подружньої ідилії.
Діставши в травні 1860 року лист від Варфоломея, після якого вже остаточно відмовився від своїх планів щодо Харити, він 30 травня писав уже Хтодотові Ткаченкові в Полтаву: "Накинь оком полтавку кирпу-чорнобривку, то на ту весну будеш у мене старшим боярином". Але заки дочекався відповіді, знайшов собі чорнобривку в Петербурзі.
Ликера Полусмак
Мати Шевченкових знайомих – ніжинського дідича, журналіста Миколи Макарова і його сестри, пані Варвари Карташевської, ще в 1859 р. привезла до Петербургу служницю-кріпачку – Ликеру (Глікерію) Полусмак. Служила вона в Карташевських, де її не міг не бачити Шевченко, але увагу на неї звернув він вже тоді, коли справа сватання до Харити виявилася безнадійною. Пані Олександра Кулішева, покинута тоді закоханим у Марію Марковичеву чоловіком, оселилася весною 1860 року "на дачі" – на літнищі Стрельна під Петербургом разом із своєю рідною сестрою Надією Забілою, а Карташевські, виїхавши на літо з Петербургу, віддали їм для услуг свою покоївку. Шевченко часто бував у Стрельні у симпатичних сестер і 27 липня, несподівано для всіх, освідчився Ликері й оповів про свій намір одружитися з нею і обом сестрам, і їхньому братові – Василеві Білозерському. Ликера не була красуня, але була добре збудована, мала гнучкий стан, була струнка й приваблива.
Портрет її залишив нам майстер жіночих портретів Тургенев. Він так її описав: "Молода, свіжа, трохи неотесана, не дуже гарна, але по-своєму приваблива, з чудовим русявим волоссям і з тою чи то гордовитою, чи то спокійною статурою, що властива її племені". З описом Тургенева сходяться й описи інших осіб. Мала вона дуже живу вдачу й була розумна. Це було те, що могло притягти до неї увагу Шевченка, але була ще й інша сторона – моральна, якої він не мав ні змоги, ні нагоди пізнати, а моральна вдача Ликері не була добра. Пізнавши її ближче, сестри Білозерські ще перед сватанням Шевченка хотіли відіслати Ликеру назад до її панів.
Про історію цього останнього роману Шевченка оповідають нам численні документи: і листи самого поета, і листи Ликери, і тогочасне листування безпосередніх свідків та інших осіб, і широчезна мемуарна література. Ні про один з інших моментів Шевченкового життя не збереглося стільки матеріалів, скільки про цей трагічний епізод. А проте в усьому цьому багатющому "архівному фонді" стільки неясного, заплутаного, суперечливого та загадкового, що критично розібратися в ньому і вилущити всю правду до кінця не лише важко, а в деяких окремих моментах просто неможливо.
Проте, відкидаючи все надто суб’єктивне, а тим більше – виразно тенденційне в цій літературі, ми можемо відтворити "фільм подій", які охоплюють півтора місяця переживань, що їх зазнав наш поет між 27 липня і 10 вересня 1860 року, – переживань, які, безперечно, вплинули на його передчасну смерть.
27 липня – на св. Пантелеймона, в день іменин П. О. Куліша, до Стрельни прибули гості: брати Василь і Віктор Білозерські, а з ними й український етнограф і письменник М. Т. Симонов (Номис). По обіді, як того й сподівалась дружина відсутнього іменинника пані Олександра Кулішева, з’явився Шевченко. Коли він вийшов у садок, слідом за своїм дорогим гостем вийшла туди й чемна господиня. Яким же безмежним було її здивування, коли вона почула від нього таке:
– Я приїхав до вас Лукерію сватать, – порадьте мене, у мене тут нема нікого!
Виявилося, що кілька хвилин перед тим він уже посватався до Ликери.
Здивувало пані Олександру не те, що її друг-поет "хоче оженитися з покоївкою", а те, що він "вибирає собі Ликеру", в "незавидних якостях" якої вона встигла того літа аж надто добре переконатися. Свого колишнього боярина, який в очах її, чоловіка та її брата був геніальним поетом і "світильником небесним" України, пані Олександра надто глибоко шанувала й любила, щоб гратися з ним в дипломатію. З повною щирістю вона оповіла несподіваному Ликериному женихові все, що знала про цю його, зовсім йому самому незнану, вибраницю: і добре, і погане. Поганого, на жаль, було куди більше! Як оповідали жінки, що добре знали тоді Ликеру, вставала вона пізно, ходила нечесана й невмита. Взагалі була дуже лінива й неохайна, брехлива, ласа на гроші й не шанувала своєї дівочої слави. Вміла лише добре шити білизну й вишивати. Вислухавши думку пані Олександри, Шевченко спитався, чи вона не перебільшує. Відповідь її була така:
– Ні! Я кажу вам [це] для того, щоб потім сумління не робило мені закидів, що я, люблячи вас, могла щось від вас укрити…
І потім, сказавши поетові, що не образиться на нього, якщо він навіть не повірить її словам, вона додала:
– Будь ласка, перевірте мої спостереження, розпитайте тих, що знають її більше, ніж я, – чи гідна вона вас.
Шевченко дуже дякував Кулішевій, і у неї залишилося враження, що він "добре зрозумів, що все це говорилося щиро", лише з бажання добра йому і його вибраниці. Мабуть того ж самого дня або на другий день, не пізніше, довелося йому вислухати й думку Василя Білозерського, який теж висловив поетові "свої сумніви". Оповівши йому з свого боку про "незавидні якості" Ликериної вдачі та про її поведінку, він, так само, як і його сестра, не тільки визнав за слушний сам намір Шевченка "одружитися з простою дівчиною", а й сказав, що "для Тараса Григоровича нема іншого виходу".
Того ж самого дня, увечорі, відбулася в Стрельні розмова-нарада, на якій Ликера в присутності Білозерських заявила, що формальну згоду на шлюб із Шевченком узалежнює від згоди на цей крок свого опікуна-пана. Шевченко тут же попросив пані Олександру допомогти Ликері написати відповідного листа до М. Я. Макарова.
Отже, коли гості виїхали до Петербургу, стомлена враженнями дня Кулішева змушена була виконати цю просьбу [М. Я. Макаров перебував тоді в Німеччині, в далекому Ахені]. Ликера диктувала, а пані Олександра з подиву гідною терпеливістю й педантичною точністю записувала все, нічого не змінюючи ні в змісті, ні в стилі цього довгого й характеристичного документу, стилі, типовому для малограмотних селян, повному зайвих повторень, непотрібних довгот і надмірної чемності. Істотними в листі були лише такі речення: "…згляньтесь хоч на моє сирітство, віддайте мене за цього чоловіка, якого Ви знаєте – Тараса Григоровича Шевченка… я згідна за нього йти, якщо Ви дозволите; без Вашого дозволу я не зважуюсь…"