Не було теж річчю приємною йти до III Відділу й вислухати там суворе попередження, що його наказав зробити Шевченкові кн. Долгоруков. Ще 23 серпня він, діставши рапорт кн. Васильчикова, дав таку резолюцію: "Не дивлячись на все тут наведене, закликати Шевченка і, зробивши йому сувору догану, додати, щоб він дуже обережно поводився; у противному випадку хай не нарікає на нас за ті наслідки, що його можуть спіткати".
Вдихнувши в груди рідного повітря, побачивши рідну природу й наглядівши собі чарівний закуток на березі Дніпра, Шевченко вже не міг ні на один день розлучитися з думкою про влаштування власного гнізда над Дніпром та про те, щоб мати у своїй хаті господиню-друга, близьку й віддану собі дружину. У листах до Максимовичів питався, чи вони з своєї Михайлової Гори дивляться на задніпрянські гори. Максимовичі пропонували йому відступити частину своєї гори, але звідти "видко Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порогу" – писав він Варфоломеєві. Благав побратима зробити все, що можна, щоб купити під садибу зміряний уже за таких нещасливих обставин куточок і просив його, щоб довідався у Вольського, чи буде що з того, чи ні.
Але нічого не могло бути: Парчевський виразно не хотів гайдамаці-"богохульникові" продавати землі під своїми селами й виразно крутив. Хоч Варфоломеєві інформації давали мало надії, але похопний поет уже наказував своякові і дерево на будівлю купувати, і вказував, де його навіть скласти можна. Одночасно писав:
"І перше так було, а тепер аж надто стало тяжко насамоті, – якби не робота, то я давно одурів би, а тим часом не знаю сам, для кого і для чого роблю. Слава мені не помага, і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти" [Російське прислів’я про подорож туди, "куда Макар телят не гонял" – означає заслання на Сибір].
"Чи сяк чи так, а я повинен оженитися, а то проклята нудьга скине мене з світа".
"В Петербурзі я не всижу, він мене задушить"…
І в тому ж листі зовсім несподівано висунув проект одруження з Харитою Довгополенківною, гарненькою молодою дівчиною – кріпачкою, що була служницею у Варфоломея. Шевченко лише мигцем її бачив. Передбачаючи сам неґативні наслідки цього несподіваного сватання, спішив уже наперед зарадити їх можливості. Писав про це так:
"Ще ось що: може Харита скаже, що вона вбога, сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки; а гордости та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної кріпачки". "Навчи ж її і врозуми, що вона безталанною зо мною не буде".
Додавав іще: "оті одуковані та неодрюковані панночки у мене в зубах зав’язли". "Нехворощ та й більш нічого". Казав, що Харита йому "дуже, дуже подобалась".
Варфоломея як громом ударив цей дивний і несподіваний проект поетового одруження. Даремне старався його відвести від цього. Писав Тарасові:
"Чоловік ти письменний, діло твоє таке, що, живучи над Дніпром на самоті з жінкою, часом може треба б похвалитися жінці, що оце мені прийшла така й така думка, то оце я так і так написав, та й прочитать їй. Що ж вона скаже?… Тоді твоя нудьга ще побільшає, то вже тоді хоч сядь та й плач: ніхто нічого не поможе. Або як дасть Бог діточок, хто ж їм стежку покаже?…"
Гнівався Шевченко на ці братові завваги й поради: "Забув ти ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народа, так як же себе поєднати з собачою панською кров’ю?" Просив, щоб сестра Ярина й Варфоломеєва жінка із свого боку намовляли Хариту йти за нього. Від вересня 1859 року до кінця червня 1860 року ввесь час у кожному листі писав про Хариту, довідувався, чи вона за нього піде, просив її намовляти. Варфоломей часто відмовчувався у відповідях, а в квітні написав, що Харита боїться, що Шевченко викупить її на волю, та й "закріпостить" на ввесь вік, і казала, що ще хоче погуляти. Варфоломей додавав: "вона думає, що ми з Тобою пани"…
Нарешті по 9 місяцях аж у травні цього року Варфоломей огудив Хариту, написавши, що вона "зробилась грубіянка, без спросу шляється, завела романси з писарем… отака гісторія". "Шкода, що ота Харита зледащіла, а мені, б луччої жінки і не треба", – відповів Шевченко. Здається, що Варфоломей не все писав правду братові, але "романси з писарем" таки були: Харита за нього потім і заміж вийшла.
Одночасно ще жвавіше листувався Шевченко з Варфоломеєм і про садибу над Дніпром. 4 грудня виявилося, що з Парчевським не дійдуть до ладу. З того часу Варфоломей почав подавати інші проекти, – розшукував усякі гарні закуточки над Дніпром, описуючи їх поетові. Одні йому (теоретично – за Варфоломеєвими описами) подобалися, інші – ні. Були садиби вже й з будівлями і все в місцях одне від другого кращих, але все виникали або якісь перешкоди, або сумніви.
Осінь 1859 року вся проминула також у турботах і в справі видання творів, а турботи ці могли бути тим більші, що Шевченкові, як казав М. Максимович, "якийсь паливода навіжений… заграницею підпакостив": видрукувано в Лейпцигу без дозволу автора деякі його революційні поезії з 1843-1845 років, але, на щастя, це якось щасливо для Шевченка проминуло.
Аж у кінці листопада прийшов довго сподіваний дозвіл цензури, але вона "так, проклята, обчистила" його твори, що він "ледве пізнав свої діточки". Видавець Кожанчиков, що згоджувався вже рік тому дати за них 2 000 карбованців, і половини тієї суми за такі "обчищені" твори не хотів тепер давати. Але це було добре для Шевченка, що мав уже обіцянку Симиренка на фінансування видання. Звернувшись до Симиренка з відповідною просьбою, він зараз же дістав потрібні 1 100 карбованців, що їх мав віддати навіть не готівкою, а книжками. Вирішив друкувати 5 800 примірників [Видрукувано було 6 050 примірників]. Увесь грудень сам стежив за виданням, правив коректи і сам зробив кілька нецензурованих примірників для роздачі приятелям, наклеюючи в них не пропущені цензурою місця, надруковані на окремих клаптиках паперу. У кінці січня сам висилав на Україну свою книжку, яку, на вимогу цензури, мусів назвати "Кобзарем", хоча сам хотів її випустити, як перший том "Поезії Т. Шевченка".