Мало в усій Україні таких чудових закутків, як ця північна частина Слобожанщини, де Псьол, звиваючись, як змія, розпливається по луках десятками вузьких рукавів, де з високих гір правого берега поетичної річки відкриваються чудові панорами лісів і лугів з пишними дібровами, де на плідному чорноземі буяє пребагата рослинність. Шевченко зрисував під Сумами одне з наймальовничіших урочищ на Україні – Стінку. Дорога до Лебедина йде високою площиною, то віддаляючись, то наближаючись до Псла. 7 червня поет прибув уже до маєтку Хрущова – Лихвина. Тут відпочивав він три дні. Хрущови прийняли його дуже гостинно, гостинно зустріли його й лебединські українці. Пані Хрущовій залишив він на спомин свою ідилію "Весінній вечір" – це свідчить про те, що серед рідної природи й у товаристві милих господарів він віджив тут трохи душею.
У Лебедині познайомився з трьома братами Заліськими, відомими "варенушниками". 9 червня на хуторі Хрущових Нов, над Пслом, відбулося веселе "варенухопитіє", при традиційній полтавсько-слобожанській "каші", що її готують в казанку на повітрі, виїжджаючи на прогулянку десь над річку. Поспішав на Золотонощину до Максимовичів, до Дніпра. У Лебедині, може від Хрущова, дістав дуже добрих коней, бо вже 10 червня був у далекому Пирятині, переїхавши впоперек цілу Полтавщину. Написав тут пісню: "Ой, маю, маю я оченята". Хотів поглянути на дорогі серцю закутки, повні далеких і тепер привабливих споминів молодости. Напевне відвідав під Пирятином і яготинський парк, господарі якого жили в Москві, і Закревських у Березовій Рудці, де колись писав свої "універсали", бо взагалі тягло подивитися ще раз на місця, що нагадували йому його "молодий і грішний рай"… Замість того, щоб із Пирятинщини вирушити просто до Михайлової Гори, 12 червня завернув іще на північ, на Переяславщину, до Козачковського – подякувати другові, що не забував його на чужині, поглянути ще раз на найулюбленіші місця над Дніпром, що як чарівне мариво, леліяли його поетичну уяву серед рудих пустельних оренбурзьких степів, – побачити, як
…сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває,
поглянути, як
Собор Мазепин сяє-біліє,
Батька Богдана могила мріє;
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили;
З Трубайлом Альта між осокою
Зійшлись-з’єднались, мов брат з сестрою,
подивитись і на правий берег Дніпра, де
… Трахтемирів геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Як п’яний старець торбинки,
на старе "Монастирище, колись козацькеє село". Тут у вересні 1845 року при заході сонця пережив одну з найбільших своїх мистецьких емоцій. Ще сім років тому на засланні пам’ятав усе так, як би воно перед очима стояло, коли писав Козачковському:
"Чи пам’ятаєте нашу прогулянку в Андруші і за Дніпро – до Монастирища на гору? Згадайте той чудесний вечір, ту широку панораму, а посередині довгу широку фіолетову смугу, а за тією фіолетовою смугою блищить, неначе з золота кутий, переяславський собор. Яка ж чудесна урочиста тиша! Пам’ятаєте? Ми довго слова не могли промовити, аж поки білесенька, ледве помітна цяточка заспівала:
Та яром, яром за товаром.
Чудесний вечір, чудесний край, і пісні дивні! Багато добрих споминів заховав я про старий Переяслав та про Тебе, друже мій щирий!"
У Переяславі ж написав свій "Заповіт", у його околицях повстали "Кавказ" і "Посланіє", – занадто багато було з ними зв’язано в минулому! Був такий зворушений, що, ввійшовши до хати, по 14 роках розлуки, мовчки вітався з господарями! Це було 12 червня – у дев’яту п’ятницю, коли в Переяславі відбувається ярмарок. Оговтавшись, пішов подивитися на ярмарок, а потім висловив бажання поїхати до Дніпра – хотів знову при заході сонця ще раз оглянути чарівну панораму, подивитись на гори, куди на засланні мріяв принести й покласти своє "серце замучене, поточене горем".
Не міг дочекатися, аж запряжуть коні. Пішов сам уперед. Увечорі ловили рибу й варили "кашу" над Дніпром. "Ніч була тиха, місячна, українська ніч з міріадами зірок на чистому небі. Своєю величавою красою вона привітала так давно знайомого їй поета, – оповідав потім Козачковський. – Дивлячись навкруги й любуючись чарівною красою, Тарас казав: "Як добре було б жити поетові, коли б йому можна було бути тільки поетом і не бути громадянином!"" Контрасти між тими почуттями, що їх будила в його душі краса природи, та гіркими переживаннями, що приносила політична дійсність, все життя бентежили його душу. Це вже він не раз висловлював у поезіях і може найяскравіше тоді, коли думки його летіли саме до цього чарівного закутку України, де хотів бути й похований:
І все те, все те радує очі,
А серце плаче – глянуть не хоче…
У хвилини, коли такі думки його обсідали, вирвалися у нього колись навіть слова жалю, що доля порізнила його з природою, що кинула його в вир боротьби, яка немилосердно покалічила його життя:
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю?!
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога не прокляв!
бо люди взяли його "з святого неба"
І писать
Погані вірші научили…
У місячну ніч над Дніпром роздумував тепер над своїм життєвим призначенням, над суперечністю між своїм фатальним покликанням і ідеалом сумирного життя "у нашім раї на землі". Був тепер там, де мріяв хоч раз іще побувати, де в мріях бачив себе сивим старцем, що, надивившись на "Божий рай", самотній вертає "в хату спочивати". І хоч "позички зносили" були його силу, але вона до нього вернулася, і міг іще не тільки просити Бога, як на засланні,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі,
але й знайти собі дружину,
щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри
Та на лани широкополі.
У цю місячну поетичну ніч думка ця, що з нею виїхав на Україну, не могла його особливо не займати: аджеж він був саме в тих місцях, з якими все життя зв’язував мрію про своє родинне щастя. Другого дня, 13 червня, поплив дубом по Дніпрі до близької Прохорівки, – плив повз ті гори, на одній з яких незабаром знайшли вічний спочинок його тлінні останки.
На Батьківщині
Гостинно зустріли його Максимовичі, що давно вже чекали на нього. Гостював у них і перебував у тій околиці тижнів зо два. Невеличкий домочок Максимовичів з верандою, що виходила на Дніпро, стояв на високій горі, порослій чудовою дібровою. Шевченко цілими днями мандрував по околицях – по розляглих прохорівських і келебердянських полях і луках, вдивляючись у "сині гори за Дніпром" між Пекарями й Каневом і їх зрисовуючи. Вертався часто тільки на ніч. Розмовляв багато з селянами, випиваючи з ними іноді й по чарці.