"Він був надзвичайно ласкавий, м’який і наївно довірливий до людей, в усіх він знаходив щось добре й захоплювався часто людьми, що не були того й варті. Сам же він впливав [на інших] якось чарівливо, всі любили його, не виключаючи навіть слуг".
Це "навіть" – тут зовсім зайве: власне слуги в усіх домах, – як на Україні було, так і тут – найбільше до нього прив’язувалися, "особливо уважно до нього ставилися", – як згадує Борис Суханов, – "особливо старалися догодити йому". У Суханових, наприклад, слуги-українці на пам’ять вивчали вірші Шевченка з першого видання "Кобзаря", що його мав дворецький Пивоваренко.
Виходячи з дому, Шевченко мав звичай писати крейдою на дверях, куди вийшов. Гості, що його не заставали вдома, теж писали там свої прізвища, іноді разом із висловами своєї пошани й захоплення; найбільше було таких українських записів, іноді навіть у віршованій формі.
Перед Різдвяними Святами 1858 року до Петербургу приїхав на гастролі артист-трагік – негр Айра Олдрідж, геніальний виконавець героїчних ролей у драмах Шекспіра, незрівнянний Отелло. Його повна несамовитого темпераменту гра захопила Шевченка до нестями. Згодом вони познайомилися у Толстих. Перекладачкою Шевченкові й Олдріджеві, що вмів говорити тільки по-англійському, була Катя Толстая. Вона прекрасно описала цю епізодичну приязнь нашого поета з одним із найталановитіших представників африканської раси:
"Шевченко не міг не зійтися з ним, у обох їх було занадто багато спільного; обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні митці, Обидва мали в споминах молодости тяжкі сторінки гноблення. Один, щоб попасти до пристрасно любленого театру, найнявся в лакеї до актора, – другого вибито різками за спалений під час малювання недогарок…"
Митцеві-різьбяреві Микешину довелося бути свідком сцени, коли по закінченні спектаклю, де Олдрідж виконував роль короля Ліра, Шевченко вбіг до його театральної кімнати за лаштунками і, припавши до чорного приятеля, цілував його в лице, в руки, в плечі, примовляючи ніжні слова подяки. Олдріджа захоплювали українські пісні, що їх наспівував йому Шевченко, а негр співав йому своїх або старовинних англійських романсів. Бувало це під час сеансів, коли Шевченко малював портрет Олдріджа. Обидва в Толстих слухали гру на фортепіано віртуоза А. Контського, захоплюючись творами Моцарта й Шопена.
Оточений людською любов’ю й пошаною, сповнений артистичними враженнями, здавалося б, Шевченко міг жити спокійно, але життя давало йому не самі радісні години, бо серце його ятрили вічні жалі й рани, що їх завдавали не так особисті, як національні й громадсько-політичні справи.
Ідейна позиція
Перешкоди, що їх далі ставила цензура українським письменникам і що їх він тяжко зазнавав передусім на собі, не могли не сприяти неґативній оцінці Шевченком нібито "ліберального" панування Олександра II. Ставлення російського громадянства до української справи теж дуже мало змінилося. Навпаки, бували випадки, коли Шевченкові доводилося гостро реаґувати на російський націоналізм.
Привід до цього вийшов саме з родини Аксакових, що, як здалося вразливому поетові, "щиро співчуває Україні та її пісням і поезії". Іван Аксаков, що в кінці 1858 року приступив до видання в Москві нового часопису "Парус", спробував був через М. Максимовича притягти до співробітництва в ньому й Шевченка, але наш поет став на принципову позицію, слушно боронячи української національної окремішності, що її Іван Аксаков звів таки до права українців співати свої пісні та мати свою поезію, бо в програмовій статті свого органу не згадував ні словом про українців. Обурений Шевченко гостро реаґував на це у відповіді непоправному опортуністові Максимовичу:
""Парус" у своєму універсалі перелічив усю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому, – ми вже, бач, дуже близькі родичі: як наш батько горів, то їх [москалів] батько руки грів. Не доводиться мені давати під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник вельможного князя, любителя березової каші [У ч. І "Паруса" була стаття "ліберала" кн. В. Черкаського, що обстоював право поміщиків карати селян різками ("ліберально" – не більше 18 різок)]. Може воно так і треба московській натурі, та нам то і дуже не вподобалося".
Коли в перших місяцях по повороті з заслання Шевченко, як людина, що пережила далеко гірші часи Миколи І, піддався омані нової "ліберальної ери", що її на всі лади вихваляли і деякі земляки (Куліш, М. Лазаревський, М. Максимович), і навіть революціонери-поляки (як от повішений згодом Муравйовим Сераковський), то незабаром від цієї омани не залишилося й сліду: російська дійсність швидко її знищила. З болем у серці, з обуренням дивився поет на дальше поневіряння свого народу від москалів. Глибоке враження справляли на слухачів думки, що їх він із цього приводу висловлював.
Молодий мистець-маляр українець Честахівський, якого Шевченко дуже полюбив і до себе наблизив, занотовуючи часто поетові розмови, записав одну – про поневолений наш народ, що "поневіряється замордований панщиною, а кріпиться – не згасає: такий теплий, такий щирий, віруючий": "Ох! Боже батьку!" – говорив Шевченко: "Аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця. А поганець-москаль топче його личаком калюжним і сам не знає, паскуда, яке добро нівечить". Це порівняння культурного рівня нашого народу з рівнем московської культури, символізованої "личаком" – ликовим постолом, було синтезом відповідних Шевченкових поглядів.
Він, що ще недавно тішився проявами пожвавлення громадського життя в Росії, успіхами російської літератури, яка підіймала голос "за зневаженого смерда", тепер ні в чому вже не хотів вірити москалям. Усе московське його тепер дратувало. Коли півтора року пізніше знову відізвався до нього старий і випробуваний друг Кухаренко і вжив московського слова "закадычный", як епітета до слова "друг", то Шевченко мало не половину свого листа заповнив доріканнями кошовому за це "бридке, паскудне слово", – писав, що Кухаренко, мабуть, "забув нашу християнську мову і дощенту побусурменився". Показуючи якось гостям свій ескіз до епізоду з життя Мазепи, коли мазепинці впіймали якихось козаків, прихильних Москві, Шевченко заімпровізував перед слухачами діалог між Мазепою й Войнаровським і тими козаками-зрадниками: