Була тут кріпацька оркестра, але була жалоба по старому панові, і Тарас не чув її музики. Це щодо мистецьких вражень. Що ж до того, як перебування в панському палаці могло взагалі відбитися на Тарасовій психіці та які думки могло збудити в його допитливому мозку, то тут можна припускати, що гострий контраст між розкішним життям неприступних, гордих панів і знаним йому життям убогих селян, дяків і навіть священиків не міг його не вразити, – надто вразливий був і вдумливий, щоб цього не сталося. Бачив тепер життя одного з центрів складного феодального організму – життя великопанського двору, де пан-дідич був мало не абсолютним володарем, воля якого керувала механізмом складної багатоступневої ієрархії, починаючи від головного управителя, управителів окремих маєтків, старших і звичайних слуг і кінчаючи ним, Тарасом, і такими, як він, цілком безправними паріями.
Не міг не бути вражений тим, що тисячі людей, панських підданих-кріпаків, ллють піт і живуть у злиднях для того, щоб солодко й добре жилося одному вибранцеві долі в блискучому уланському мундирі й срібних еполетах. Уперше почув, мабуть, теж тут, що є люди, які ніколи української мови в розмовах між собою не вживають. У дяків і в отця Кошиця чув уже може й не раз і російську, і польську мову, але як мови чужі. Чи на панському дворі й у панському палаці часто чув мову російську, з певністю не можна відповісти на це запитання. Енгельгардти прийняли православіє і зросійщилися ще в другій половині XVIII століття. Проте невідомо, який національний "тон" панував у вільшанському палаці. Колишня його довголітня господиня, з якою Потьомкінів небіж прижив трьох синів, за переказом, була якась польська княжна, католичка, що її цей православний мальтійський лицар викрав із якогось кляштору, де вона була вже постриглась у черниці. Деякі місцеві люди вважали її чомусь за німкеню, але вона була таки, мабуть, полька. Усі її сини були виховані в російській культурі, але напевне знали польську мову.
Чи в своєму "польському" маєтку [Це традиційна в роді Енґельгардтів назва для їхніх звенигородських маєтків] молодий дідич уживав російської мови, чи польської, звертаючись до слуг, – хто знає. Можна лише твердити, що все українське було Енґельгардтам цілком чуже. Серед їхніх управителів та офіціалістів, були й українці з походження, як от ротмістр Дмитренко, були й поляки, як отой добрий для Тараса Димовський і недобрий Прехтель, якого ми ще пізнаємо. Цікаво було б достеменно знати, чого саме учив Тараса Димовський. Дуже можливо, що навчив хлопця читати по-польському, хоча б з огляду на те, що Тарас мав їхати з паном до Варшави, де той служив у лейб-гвардії уланському полку і де слугам треба було знати польську мову. Поза цим здогадом ніяких конкретних припущень щодо того, як на Тараса вплинуло перебування на панському дворі та в палаці, робити не можемо, крім одного, що почував себе в панській палацовій неволі, як пташка в клітці, і мріяв про волю та про те, як би його навчитися малювати.
На панському дворі у Вільшаній Тарас перебув найменше – півроку, найбільше – рік.
З Вільшаної Тарас кілька разів їздив із паном до Києва, але десь восени 1829 року прийшов день, коли хлопцеві довелося вирушити в далекий світ – до Вільна й до Варшави. Його суворий і неприступний пан віз із собою реєстр своїх слуг, де про козачка Тараса було сказано, що він надається на покоєвого маляра. В обозі гордого аристократа їхав назустріч незнаній долі неслухняний, упертий, неспокійної вдачі п’ятнадцятилітній хлопець, що мав уже за собою небуденне, як на його вік, минуле – запас тяжких досвідів, пережитих образ, страждань і шукань, а в серці – "стрілу амура". Був він безправним рабом, що мав чистити чоботи й набивати люльку свого пана, хоча мав уже власний, самостійно вироблений життєвий ідеал – стати малярем-митцем, а душа його жила у світлі буйної фантазії, багатому й яскравому, наповненому звуками підслуханих співів природи, реальними образами її живих красот і ідеальними – з народніх пісень, кобзарських дум, історичних переказів, сковородинських кантів, житій святих і Давидових псалмів
1829 – 1838 рр. Слуга пана Енгельгардта
У Вільні
Лейб-гвардії уланський полк, де служив Павло Енґельгардт, стояв у Варшаві, але молодий Шевченків дідич мав якісь справи у Вільні і на деякий час затримався у стародавній литовській столиці. Тарас їхав у панському обозі вкупі з іншими слугами. Раніше бував він у сусідніх повітах Київщини, у степовому Єлисаветі й у Києві, тепер дивився на одноманітні лісові краєвиди нової країни – "країни смутку та плачу", "раз-у-раз голодної Білоруси". Згадував уже геть пізніше про те, які "зворушливі картини доводилося бачити йому в цій убогій країні" – "голод, злидні, розпусту і сумних супутників розпусти". Обоз із речами та слугами кирилівського пана наближався до Вільна, мабуть, дуже поволі, і хлопець мав час приглянутися до цього краю, до якого вже пізніше ніколи не мав нагоди завітати.
Коли саме прибув Шевченко до Вільна, не знаємо, але в усякому разі напевне не раніше, ніж пізньої осени. 6 грудня 1829 року в короткому періоді Тарасового віленського життя сталася подія, що назавжди зосталася для нього пам’ятною. Про цю подію коротко, але яскраво розповів він сам. "Мандруючи з обозом за своїм дідичем", як сам згадує, "крав він по заїздах портрети різних історичних героїв". Це були портрети російських "героїв" війни 1812 року. Не мігши побороти в собі спокуси, "колекціонував" він ці дешеві літографії та ґравюрки, "маючи думку достеменно скопіювати їх на дозвіллі", – і от "нагода і дозвілля випали в Вільні. Це було 1829 року грудня 6. Пан та пані поїхали в ресурси на бал. У домі все затихло, поснуло. Тоді він розгорнув крадені скарби та, вибравши з них козака Платова, почав з побожною пильністю його копіювати. Уже дійшов був до маленьких козачків, що гарцюють коло дужих копит коня козака Платова, аж ось розчинилися двері, – пан і пані повернулися з балу. Розлючений пан нам’яв йому вуха, надавав ляпасів, – за те, мовляв, що міг він не тільки дім, а й ціле місто спалити. Другого дня пан казав кучерові Сидоркові відшмагати його гарненько, що й "було ісполнено сугубо".