Поля засіяло осінніми дощами,
Дороги грузли в болотах
І над Подільськими степами
Війни котився жах.
Жінки в роботі непосильній
Багато вдовами були,
У злиднях сироти росли.
Не спала дні і довгі ночі,
Від сліз втирала свої очі,
Калина, рук не покладала,
Хоч все зробити не встигала
І твердила, зціпивши зуби:
"Ми жити будем!"
Їй діти разом помагали,
Усі у досвіта вставали
І працювали як воли.
Але вже більшечкі пішли
Ще з вересня у школу,
Тому на допомогу
Надії вже ніякої нема,
Трохим таки залишив навчання,
Щоб з голоду не вмерли діти.
Вже стало серденько боліти,
Та мусить лиш вона їх всіх
Нагодувати й обігріти.
Всі сили свої покладала
І дальше посилала
Максима й Клима в школу,
Майбутнє їхнє рятувала,
Щоб не згасала
Іскра їх Божого таланту,
Щоб за чужу війну тирана-окупанта
Дитяча доля жертвою не стала.
Про це просив її Карпо,
Який листа із фронту надіслав,
В якому написав
Велику всім підтримку
І що вже може взимку
Повернеться до них.
Калина в Бога все молила,
Щоб обійшла Карпа могила,
Душею чистою стелила
Прохід важких доріг,
Щоб шлях його проліг
На рідний свій поріг.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Сумна була земля
Тієї Білорусі,
Обірвані хати, спустошені поля,
Виднілися навкруг здалля
Ліси і болота...
Голодна, боса дітвора
Стояла повз доріг,
У їх батьків в очах
Кривавий смуток ліг.
Уже десяток днів
Карпо в шинелі брів
По цій землі
В погонах руського солдата,
Під прапором страшного супостата,
З орлом, що свої голови
І лапи розтягав,
Немов би мав
Він право на чужі народи
І не просив ніякої в них згоди,
А хижі кігті у їх тіло застромляв.
І Білорусії народ упав,
Як жертва повної руїни.
Та в образі Карпо вже мав
Народ своєї України,
Що разом з білорусами стогнав
В ярмі хижацького орла.
Оберігаючи святиню трону,
Який стояв на злиднях і кістках,
Так не підходила оця ворона,
Що значила орла,
Імперії Росії, як тирана,
Що завжди дикою була.
— Їй до лиця би підійшла
Голодного шакала морда.
На ці думки Карпо всміхнувся,
На прапор ще раз повернувся
І далі йшов по скривдженій землі.
Ліси старі навкруг лежали,
Їх колом обступали
Вязкі топнисті болота.
Траншея в нього була не проста,
Маскована дернистою травою,
А стіни скріплені лозою,
На стільки був сипучий цей пісок.
Всю ніч і день ішли дощі,
Осіння була прохолода,
Військові мокли як хлющі,
Не знали вже чи з'явиться нагода
Хоч душу обігріти,
Чекаючи, продовжували всі сидіти,
Бо кожний знав,
Що наступ "ворог" вже почав
І буде тут з години на годину.
Команда дана була всім
Ні на хвилину
Не покидати місць,
Де всі займали оборону.
Карпо переступав з ноги на ногу
І боляче терпів цю прохолоду,
Яка крізь нього проникала,
Але ще більше не терпів вологу,
Що тіло все собою огортала.
У кілька раз шинель важкою стала,
Обмотки враз
Холодною гадюкою всі ноги звили,
І ці малі краплиночки дощу
Всю міць військову розтопили.
Обнявши трилінійку,
Вдивлявся він у присмерки лісів
Крізь пасма цих дощів,
Що землю заливали.
В його уяві вже неслись
Подільські села з гарними хатами,
Потужні чорноземи
З житніми ланами,
Над ними хмарка пухом пронеслась,
Упав десь перепел у жито,
Яке морською хвилею пливло,
Воно заквітчене було
У колір диких маків.
Приклавши руку до чола,
Дивилася у степ Калина,
Вона ж немов билиночка була
І все його
Легеньким помахом руки манила.
І вовком враз його душа завила,
А на очах блищала вже сльоза.
Що робить там його сім'я,
Живе там як без нього?
І прошептав Калинине ім'я,
Шукаючи спасіння свого.
Рукою він відвів багнет
І кинув трилінійку по під ноги.
Пройшовши ці дороги,
Чому він зараз тут?
І в кого він збирається стріляти?
Лише для того не повинен він орати
І свою землю засівати,
Дітей, кохану залишати
І захищати тут своє ярмо,
Довічним щоб воно було
Для всіх підкорених народів?!
Заради цього кинув він сім'ю,
Прийшов у Білорусію святу
Її у крові поливати?!
А не прийшов щоб захищати
На поклик гордого народу,
Що в боротьбі шукає перемогу,
А разом з білорусами гниє
На цій украденій землі,
Де все імперія приймає за своє,
А діти їх малі
Удома з голоду вмирають.
Не дивлячись на те,
Вони тут захищають
Злодійські наміри великі
І ці закони дикі,
Щоб дальше всім ходити у ярмі.
Карпо наслухався вже тут
Про той великий гурт,
Що Ленін лиш тепер зібрав,
Більшовиками їх назвав,
Бо він давно чекав на пору цю,
Коли імперію усю
Почне розвал крушити,
Тоді вже Ленін зможе захопити
Це хитке кермо
І вже по новому воно закрутить
Й розпаду і розвалу не допустить,
А навпаки, ще доведе,
Що тільки те,
Що створено в Росії
Єдиний вірний шлях і всі надії
У цьому всі народи запозичать,
Панів, попів всіх знищать,
Бо шляху іншого нема.
Росія прикладом сама
Спроможна всім народам світу
Таку проводити освіту
І повести у рай
Земного щастя і багатства.
І хитрість ця Росію збереже
І всі народи приведе
Її у жертву.
В розмовах тих Карпо все відчував,
Що він на жаль не мав
Достатньої освіти,
Бо України не всі діти
Могли за партою сидіти в школі,
А босі й голі
Повинні були працювати,
Щоб сім'ям виживати.
Та й в школі не добра учили,
А лише царя хвалили,
І Бога все молили,
Щоб імператори щасливо жили.