Але той комісар-гнобитель
Не думав допиту робити,
Він пальцем на папір вказав
І сухо зачитав,
Що ворог він народу,
Тому йому немає більше ходу
Туди, назад у світ.
З-за столу кат той різко встав,
Трохиму олівця подав і наказав,
Щоб він на аркуші вказав
Кого він знає з ворогів,
Що ходять ще на волі.
Трохим від люті весь вскипів
І в бік йому зробив плювок.
Лежачи весь в крові на камерній землі,
В останнє він кресав іскру своїх думок,
Відкинув згадки всі сумні,
Згадав, коли дитиною ходив в садок
Весняної пори,
Хрущі тоді в садку гули
І вишні сипали на нього цвіту пелюстки,
А потім мати підійшла,
В лице його поцілувала, обійняла,
Та в хату повела.
Ці поцілунки на щоці вогнем пекли,
Він руку протягнув туди,
Лице він пальцями погладив,
Які погрузли в липкість зла.
Із жахом руку він відвів,
Між пальцями повзла
Густа і чорна кров,
Яка вернула знов
Його думки в реальний світ.
По коридору кроки він почув,
А потім захрипів засув
В залізі кованих дверей.
Йому слова наказу довели
Й військових двоє повели
Штовхаючи у спину,
Спочатку двором,
Потім в підземелля.
Ішов Трохим широким коридором,
А камери були ліворуч і праворуч.
Ті, що праворуч
— Великими й високими були,
А ті, ліворуч
— У ріст людей,
Але не було в них дверей.
Зрівнявшись з кліткою такою,
Побачив він, як тут стіною,
Де місце було дверям,
— Прохід цей швидко мурували,
А в камері стояли
Впритул набиті люди.
Трохим відразу зрозумів,
Коли ці двері замурують,
Тоді цим людям будуть
Отруйний газ пускати
І вічним сном всі будуть спати.
Ще трохи він пройшов
І там побачив,
Що в камері у цій
Лежали людські трупи
Поскладані у штабелі до купи,
Від низу і до стелі, здуті,
Що місця вільного там не було.
Трохиму наказали ті кати
В таку сусідню камеру ввійти.
Лиш кілька кроків він ступив
І перед ним,
У камері великій,
Вже кілька трупів на землі лежало,
А серед них чиєсь лице
Скривавлене зівало,
У крові рот то відкривало,
Потім закривало,
Свинець гарячий всю потилицю пропік.
Трохим здригнувся, похитнувся в бік,
А потім вже покірно впав
На того, що зівав
Скривавленим обличчям!
У середині шістдесятих років,
Коли від кров'яних потоків
Цей кат вже руки омивав,
На своїх з'їздах рішення приймав,
Що це були розстріляні невинні люди,
Тоді в Проскурові
Був спалах гніву всюди,
З Поділля всього з'їхалися люди,
Бо камери із трупами знайшли,
Людей, які безвинно полягли
Від рук червоного тирана
І людська рана
В душі великим гнівом запекла!
Будуючи новий універмаг,
Глибокий рів розривши на фундамент
Великим тракторним ковшем
В один момент
Розкрилась камера одна,
Яка уся була
Заповнена тим мертвим людом
— Їх було повно всюди.
Людей тих потім розкопали,
Але чомусь не дали
Як і годиться поховати їх синам.
Все міліцейством оточили
І територію оббили
Високим з дощок парканом,
А потім ночами возили
У Вінницю на фосфорний завод,
Щоб ні єдиної могили
Не міг возвести їм народ,
Бо стане пам'яттю страшною
І ката видасть з головою,
Покаже всім його хижацький дух,
Йому ж потрібний рух
У напрямку покори,
До гидкої потвори.
ЧАСТИНА СЬОМА
Гайвороння падало на сніг,
Що до землі щільніше вже приліг
І якось різко потемнів.
За кілька днів
— Віщулася відлига.
Хурделиці усі вже відмели,
Лютневі дні останні йшли,
Який збирав потуги всі зими,
Щоб мали силу ріки і струмки
Весняного потоку.
Кінчалася зима тривожного
Вже сорок першого важкого року.
Карпо у ці дні трохи занедужав,
Бо кілька днів тому
Носив він на гору
З зерном мішки керівнику колгоспу
І переніс тон п'ять мішків,
І добре впрів
Де протяги гуляли,
Бо у корівнику завжди
Там двері вибивали
І не вставляли,
Щоб добре було красти пашу,
Хоча за цим дивились ястрибки.
Давним давно повибиті шибки
— Колгосп колгоспом завжди залишався.
Горіла голова,
Як дзвін вона гула
І наче жару хто насипав в груди,
Він біль терпів зціпивши зуби,
Перед очима мерехтів весь світ.
Карпо поволі вийшов з хати,
Окраєць хліба не забув із столу взяти
І в хлів пішов, щоб коровині дати,
Бо ласку так його любила
І відчуваючи що зляже з болем цим,
Хотів, щоб ця худоба мила
В останнє попрощалася із ним.
Про стан свій не казав Калині,
Щоб не журити очі милі,
Але вона давно все знала
Що діялось із ним, але в собі тримала.
Сніг не скрипів у нього під ногами,
Можливо він не чув,
Бо цьвйогкало у вухах батогами,
А в голові все дзвін той був.
Ніяк не слухалися ноги
Він ледь їх волочив,
Здались високими пороги,
Які вже не переступив,
А нахилився до ноги,
Її руками обхопив
— Хотів піднести догори,
Але перед очима все покрив
Той біль, як чорна билина,
Яким дзвеніла голова.
Через поріг
Карпо не впав,
А вповз і ліг
Глибоко непритомний.
Йшли перші березневі дні,
Шибки маленькі всі
Старої і низької хати
Переставало покривати
Морозяним сніжком.
Весняне сонце стало прогрівати
Стару хатину вже своїм теплом.
Втиснувшись в хату через вікна
Проміння сипалось в пітьмі,
А то повзло вже по стіні
Стираючи думки сумні,
Малюючи весняні зорі
І паростки життя ще кволі
Вселяли дух весни,
Яким повинно все рости.
Карпо із стелі не спускав очей
Не мовив вже речей,
Лежав навзнак він мовчки в ліжку,
Обличчя жовте наче свічка,
Лише в очах іскрилося життя.
А дочки поралися з матір'ю в хатині,
Сини сиділи тут на скрині,
Із батька не спускаючи очей.
Клим тільки що з району
Відправив лікаря до дому,
Якого так просив,
Щоб батька оживив
І повернув слабого до життя,
Але прощаючись, він Климові сказав,
З такого стану вже немає вороття.
Максим закінчив інститут
І не далеко тут
В сусідньому районі
Він лікар головний.