Я сів у таксі й заплеснув дверці, відрізавши себе від того живого світу, бо знову опинився за склом, і скло відразу ж погасило для мене все чарівне. Мати вже теж сиділа в таксі, в неї були підфарбовані губи, і вона нервово м’яла шкіряні рукавички.
– Сьогодні невеличкий мороз, – сказала вона, повертаючи до мене сіре обличчя з чималим із горбинкою носом, – я саме чекала на такий день, щоб тебе забрати.
Шофер упав на сидіння, плеснув дверима, і таксі рвонулося з двору лікарні, ніби поспішало швидше покинути це сумне місце.
– Як там удома? – спитав я, бо годилося щось запитати.
– Узимку він скучає, – сказала мати, і її нафарбовані губи стали єдиною барвистою плямою на сірому обличчі. – Це такий чоловік, – додала ледве не захоплено, – що й хвилини без роботи не всидить…
Говорила щось іще, бо їй було приємно про те говорити, але я її не слухав, бо дивився з якоюсь дивною пожадливістю на перехожих, повз яких ми проїжджали, я скучив за людськими обличчями. Всі були моторні, здорові, веселі, заклопотані, кудись поспішали, щось тягли: сумки, течки, корзини; я по–доброму позаздрив на їхню заклопотаність і на їхню веселість, бо що може бути ліпше, коли людина вільно дихає свіжим повітрям, коли школярі біля школи обкидають сніжками дівчаток, а ті зі сміхом тікають, блискаючи очима і сяючи рум'янцями щік; коли в людини на черевиках налипає сніг, а вона поспішає, вергаючи розм'яклу снігову світло–брунатну масу; коли двоє знайомих раптом зупиняються і починають балачку, а від їхніх ротів здіймаються легенькі клубені пари.
– Була в тебе сьогодні температура? – спитала турботливо мати.
– Була, – сказав я, – але невелика.
– Удома тобі буде ліпше, – мовила мати і в якомусь пориві стисла мені руку в зап'ясті.
Зирнув на неї. Очі її світилися любов'ю і жалем, а нафарбовані вуста ледь–ледь усміхалися – була щиро рада, що я повертаюся додому.
У лікарню до мене двічі приходили однокурсники: Заброда. Клава і Таня; навідував мене і Владек Шарий, прийшли навіть раз Віктор Яремчук, який гостював на зимових канікулах удома, з Мирославою, але це було на початку моєї хвороби. Потому кілька разів приходила тільки Таня, приносила мені яблука з їхнього саду – ми з нею сідали в коридорі, і вона мені розповідала про інститутське життя, про наш курс, приносила часом якусь книжку, яка найбільше їй сподобалася. Мати приходила до мене щодня, кілька разів із вітчимом, але той у час візитів мовчки сидів біля нас і вовкувато позирав на хворих – виявляється, лікарень та лікарів він боявся. Зараз, їдучи в таксі, я відчував, що вивіз трохи лікарняного духу з собою, і ним починає наповнюватися машина. Здається, це трохи дратувало понурого таксиста, бо він вряди–годи повертав до нас свого профіля, а ніс його морщився.
– Як там у вас дорога? – спитав він у матері.
– Машини з'їжджають, – відповіла сухо мати.
– Я теж з'їду, але чи виїду? – буркнув таксист.
– А що мені робити із хворим хлопцем? – вибухла мати.
Таксист засопів, але промовчав.
Ми з'їхали щасливо. Але під гору вже буксував "Запорожець", і таксист понуро в той бік позирнув.
Я виліз із таксі й відчув полегкість, коли машина поїхала й повезла геть оту набурмосену фізіономію. Повітря тут було ще чистіше й прозоріше, і я видихав із себе лікарняні запахи, якими, здавалося, було просякнуте все моє тіло. Знайомі хати, покриті білими шапками дахів, знайомі дерева з отороченим гіллям. Біля новенької хвіртки стояв усміхнений вітчим у куфайці з розстебнутими гудзиками й простоволосий, його антрацитні очі палали.
– Ну от і приїхали, – рухнула мати вустами, які червоно горіли на її сірому обличчі.
– Здоров! – сказав вітчим і потис мені руку так, аж кісточки хрупнули.
Двір було від снігу очищено, легенько рипіло під ногами. На бузковому кущі висіла годівничка з дашком, і там стрибало кілька синиць. Вони спурхнули й потріпотіли барвистими крильцями, струшуючи прозоре й туге, як мені здавалося, повітря.
– Радий, що ти вже вдома, – сказав за спиною в мене вітчим, а мати, котра йшла попереду, обернулася.
Тепер уже будемо всі вкупі, сказали її разюче червоні вуста…
І от я лежу в своїй кімнаті, у власному ліжку, навколо мене звичний ареал. Просто переді мною вікно, покрите химерними крижаними мережками; біле гілля й білі квіти. Рами подвійні, між них на підвіконні пухкий шар вати, на якій лежать два карликові смугасті гарбузки, а посередині червоно палає китичка горобини. З лівого боку стоїть книжкова шафа, скло її в навісних рамах, там світяться корінці моїх улюблених книжок. Ухідні двері розтинають протилежну стіну; біля вікна письмовий стіл, над яким висять дві полиці, на одній – інститутські підручники, а на другій двадцятитомне зібрання творів Івана Франка, що його передплачував ще батько. На другій половині стіни висить стара закіптюжена картина – материн спадок від її діда й баби, на ній ледве видно дерева – верби, що полощуть віти у воді, а водою плине човен, напхом набитий дівчатами в довгих строях. Одна дівчина опустила руку у воду, перехилившись із човна, друга звелася і рве вербову гілку, а решта сміються. Ті постаті й човен також ледве видні, але я маю втіху дивитися на те нехитре малювання, продукт творчості якогось провінційного маляра–самоука, який задовольняв невибагливі смаки моїх простих предків; я цієї картини не викидаю, хоч вона увіч твір банального смаку. Я не викидаю тієї картини, бо вона має часом казкові здатності: при певному освітленні ті дівчата в човні ніби оживають, ніби оновлюються й бачаться зовсім виразно; іншого разу їхні обличчя, як і весь отой ідилічний пейзаж, пригасають, розчиняються у сутіні, і я бачу на картині не зображення, а тіні забутих предків. Я це знаю тому, бо на картину напевне не раз дивилися мої дід та баба, мати моя малою і її брат, отой, котрий не повернувся із війни. І мені часом здасться, що в тій картині вони залишили часточки свого єства, якого не маю я права зневажати, бо в цьому світі надто небагато споминів і пам'яток про них залишилося.
У моєму покої два стільці, один біля столу, а другий біля ліжка, на яких сідають мої гості, котрі мене відвідують, а в кутку біля стелажа стоїть батькова бандура, на якій я ніколи не гратиму. Але в часи особливого осяяння, в часи, коли у вікно починає литися особливо яскраве світло (зараз у моєму помешканні одне вікно, друге вітчим заклав, як непотрібне), я можу кинути погляд на той забутий інструмент і уявити посеред кімнати на стільці для гостей схилену батькову постать. Тоді чую срібний передзвін струн і в його голосі ніби сердешні зітхання хлипають – болісні згуки. Я вже казав про цю свою особливість: мені важко відтворити й просту мелодію, але я можу прослухати "в собі" весь репертуар, який виконував батько й Андрій Андрійович; ці пісні десь у глибині моєї свідомості записані, ніби там ховаю я магнітофонну стрічку. Одне тільки жаль, ніколи не видобуду я тієї стрічки із глибин свого єства і не зможу зафіксувати більш тривко. Часом я думаю, що людина ніби музей, що в ній відкладено залишки не тільки того, яке удостоївся побачити в цьому світі, а й того, що колись бачили його попередники: батьки, діди й прадіди. Часом у снах, особливо тепер, коли я хворий, потрапляю я в якісь інші часи, де інакше вдягалися і по–інакшому жили, і хоч це може бути тільки химерна гра моєї уяви, часом хочеться вірити, що те, пережите уві сні, – частка дійсного, адже й минуле наше ніби сон, і тих наших уламків залишається в нас усе менше й менше, вони ілюзорні, як і ті дівочі постаті на моїй картині: інколи проявляються, а інколи тьмяніють. Ми безсилі впорядкувати ті уламки в якійсь системі, виладнувати в чітку історію, вони тільки часткові спалахи, таємничі знаки, яких несила розшифрувати. Якось мені приснилося, що стою на кріпосній стіні, а ту стіну здобувають штурмом яничари, і я рубаю голови, які вигулькують від драбини, зачепленої за стіну. Ніколи не вивчав я, як одягалися яничари, і заради інтересу попросив у Андрія Андрійовича, який навідує мене зараз з Оленою Артамонівною кожні три–чотири дні, щоб приніс мені почитати "Історію Туреччини" Агатангела Кримського. Здивовано побачив, що турки й справді носили високі химерні шапки, як і ті, проти кого бився уві сні. Ні, я далекий від того, щоб відзначити в цьому якесь містичне начало; просто переконаний, що кожна людина і справді музей, а коли говорити про те, що побачив кожен своїми очима, то й поготів. Ось чому я засів за своє писання, бо всі мої предки навіки повтрачали кожен власний музей, а воно не без значення, бо кожна людина, навіть така мала й непримітна у світі, як я, раз навіки неповторна, та й кожен рід, хай не чинив він історичних подвигів, творить свою неповторну гілку на загальному дереві життя. Бо всі оті тисячі, міріади дрібниць, з яких складається мозаїка нашого "я", не мають зверхньо упосліджуватися, адже вони часточки неповторного макрокосму. Отож мені здається, що кожна навіть мала людина має свою велич і велич її складається не лише з учинків та дій, не в тому: належна вона чи ні до історичного чину, а в тому, наскільки осяює світлом свого розуму й душі навколишній світ. Так, я не врятую від забуття голос, музику і оте сердечне почуття, з яким співав і грав свої пісні мій батько, хоч і маю здатність програти в собі їх із дивовижною точністю, але я можу врятувати хоч часточку світла, яким налито мій мозок, – ось причина того, чому я ці записки складаю. Свій музей я в міру сили своєї хочу таки створити; хтозна, може, ця маленька цеглинка для чогось доброго у світі придасться? І навіть коли вона ні до чого не придасться, я виконаю цю роботу, бо вірю, що сірі люди, яких вигадав мій маленький брат (до речі, я заніс йому пістолета з пістонами, а його матері останню прижиттєву фотокартку мого батька), існують, і що вони вже вирушили в приступ на малесеньку фортецю мого живого "я". Уперше побачив їх у лікарні, коли мене палила гарячка, коли руки й ноги мені хололи й терпли – вони виходили з кутків, голі, сірі, без облич, а з машкарами, дихали на мене морозом, простягали кінцівки, що нагадували щупальця спрута, вони вилазили з кутків, проламувалися крізь підлогу й ішли, йшли на мене, спускалися на нитках павутини зі стелі, вилазили з електричних ламп, перелазили через бильце ліжка, проламувалися крізь зачинені двері. Тоді я схоплювався, хапав дитячого пістолета і стріляв у них, стріляв. Мої постріли влучали в них, і вони розліталися клаптями тьми, і я ледь–ледь їх тоді подолав. Але я знав, що вони невдовзі повернуться, ось чому почав дбати про власний музей. Мені нелегко мережити ці рядки, бо сили в моєму тілі небагато, мені нелегко переживати ще раз те, що було; хтозна, може, це писання забере в мене рештки сили – часто мліють у мене пальці, голова йде обертом, тоді я лежу безживно якийсь час, щоб, оклигавши, знову братися за перо. І я за нього беруся, бо раптом почав поспішати жити, боязнь якась навідується. Я ніби вийшов на довгу порожню дорогу і біжу, біжу, хоч піт заливає мені очі, хоч мліють ноги, але я біжу, як колись біг через поле мій дід, адже і в нього, і в мене, і в мого батька страх був один: а що коли ми не добіжимо туди, де нас чекає зцілення? А що коли світ раптом розірветься на клаптики тьми і з кожного такого клаптика виросте сіра людина, і тих сірих людей уже нічим не вдасться відлякати, в них уже не постріляєш із іграшкового пістолета. Тому й дід мій та батько знали, і я знаю: зупинятися нам ні в якому разі не можна…