– Це ти граєш? – спитав, хоч ні разу не чув, аби я колись грав.
– Батькова, сухо відказав я, – і це прозвучало, як слово–табу; вітчим поспішно заправив інструмента в чохла, затягнув замка і поставив на місце, ніби то було щось хворобоносне. Саме тоді я пошкодував найдужче, що музичний мій слух має вади – не міг гоїти свої душевні болячки при допомозі музики, як це чудово вмів робити мій приятель Владек Шарий, а жаль! Принаймні відчував, що це могла бути немала втіха: отак сісти серед кімнати, затиснути інструмента коліньми, схилитися до нього й заспівати тихо й журливо, зарокотати струнами, розсипаючи чисге срібло звуків – саме тепер цього мені найдужче хотілося. Я навіть прийшов був якось до Андрія Андрійовича і розказав про це своє бажання. Худе обличчя цього славного чоловіка засвітилося, розпогодилося, вуса затремтіли; він сказав, що слух це діло набувне, головне – бажання; що він, коли я хочу, навчить мене грати по нотах, але в моєму віці треба для науки не тільки хотіння, а сильного жадання. Ми в той‑таки вечір узялися до діла, а через кілька днів я почав бринькати, дивлячись у ноти. "Під кущиком в лісі сидить зайчик". Це наповнило мого вчителя гарячим ентузіазмом, але я відчув, що моє власне завзяття пощербилося: не давали мені ці простенькі вправи, які треба було весь час повторювати, задоволення – я увіч відчув, що діло це таки не моє. Отож перестав приходити регулярно до Андрія Андрійовича, а він був настільки делікатний, що при моєму наступному візиті (я переступив порога з винуватою фізіономією) ані слова мені докірливого не сказав і про науку мою більше не згадував…
Так він прийшов до мене, цей вересень: теплий, сумирний і печальний, і я відчув, що душа в мене розширяється, наповнюється димом осінніх вогнищ і духом зів'ялого зела та жовтого листя. Я захопив саперну лопатку, яка була в нас ще від війни, уже поіржавілу і з протрухлим держачком, великі ножиці, всунув все це в господарську сумку й рушив на цвинтар на побачення з батьком. День був погідний, небо засипане кучугурами хмар, блискучими вгорі й сірими насподі, повітря напрочуд прозоре, і ті хмари тяглися глибоко вдалину, скупчуючись на овиді і налазячи одна на одну. Дув свіжий, але нехолодний вітер, на цвинтарі пахло мертвими квітами, зів'ялим бадиллям і чимось специфічно цвинтарним. Неподалік я побачив Мирославу Білецьку з матір'ю, вони поралися біля могили з тією спокійною зосередженістю, з якою вміють поратися на кладовищах тільки жінки. Я привітався до них, вони звелися, зирнули на мене і на моє привітання відповіли, а я подався вліворуч, пробираючись між густо насипаних горбків. Але перед батьковою могилою мені довелося вражено спинитися – її було взято в бетонну облямівку, посередині на газоні висаджено чорнобривці, а довкола зведено невисоку залізну огорожу, свіжопофарбовану у срібну барву. Спершу мені здалося, що на тому місці, де лежав батько, поховали когось чужого, і я оббіг загорожу, щоб зиркнути на табличку біля хреста. Табличка теж була нова, нікельована, і на ній було написано батькове прізвище та ім’я: Волошинський Вадим Володимирович. Я зайшов в огорожу і сів на новенькій, з недавно просохлою фарбою лавочці – піт покрив мені чоло. Може, сталося так, думав я спантеличено, що мати з вітчимом вирішили зробити мені сюрприз, і якось потай од мене все це влаштували. Але ні, щось тут було не так. такі речі потай не чиняться. Отже, лишалася єдина можливість: могилу упорядкувала ота Марія, про яку я забув і думати, мати мого також забутого брата. Я схвилювався, бо мимовільно повернувсь у вересневий вечір три роки тому; батько вийшов тоді із хвіртки, що трималася на одній петлі й пішов до мене, високий, з розвіяним на голові кучерявим волоссям, осяяний вечірнім сонцем і через це весь ніби золотий. Я побачив тоді крізь нього вулицю, дерево й паркан – він дивно випрозорів тоді, мій батько! Ішов до мене, тримаючи на вустах усмішку, сумнішої й прекраснішої за яку не буває у світі, і я ступнув йому назустріч, боятися–бо став: поки дійде до мене, оте вечірнє сонце зовсім розмиє його. А він раптом зупинився, схопився за поперек – усмішка на його обличчі тихо згасала. Десь поділося й сонце – ковтнула його хмара, сиділо на лавці двоє древніх, як світ, старих, а я щось у батька запитав, і він відповів мені самим порухом посинілих вуст. Щось сказав про мого малого брата – чому саме в цей момент треба було про нього говорити? В його очах мигнули сиві вогники, і я раптом виразно почув його голос, який чи наказував, чи просив не забувати отого мого брата єдиний його заповіт.
Я сидів і дивився собі під ноги, які стояли на жовтій піщаній доріжці, хтось цей пісок сюди привіз і обсипав ним довкола могили. Квіти були свіжополиті, земля ще мокра, хоча дощу не було вже з тиждень. Я відчув, що в мене палають щоки; такою мізерною й непотрібною видалася мені саперна лопатка, яка стриміла із господарської сумки, адже це я, я мав би упорядкувати цю могилу. Стояла навколо глуха тиша, тільки вітер шарудів паперовим вінком на сусіднім хресті. В уяві моїй спалахнули кадри з якогось кіно, ну, звісно "Ночі Кабірії" – іде. тримаючи болючу всмішку на вустах, печальна жінка Все‑таки батько мав рацію, подумав я. Кабірія – це не мати моя, а та жінка. Виразно побачив обличчя, дивовижно схоже на материне, тільки лагідніше: в неї були великі смутні очі й усмішка Кабірії на вустах.
Сонце вийшло з‑за хмари, пробилося крізь крону дерева, що висіла над головою, й заграло, мінячись, золотими плямами на піску, висяюючи кварцеві зерна, на бетонному надгробку й на квітах, на яких ще тремтіли краплі, вони також засвітилися й замиготіли.
Я озирнувся. Спокійно поралися біля могили Мирослава з матір'ю: може, запитати в них, хто тут порядкував? Але це, напевне, викличе в них нездоровий інтерес: дивно прозвучало б моє запитання!
І все‑таки до них я підійшов.
– Ми й тут сусіди, – сказав. Мій батько вашого вельми шанував.
– Часом до нас заходив, – сказала Ванда, а Мирослава позирнула на мене не без іскринки в погляді, аж я подумав: чи не оповідав їй Віктор про мене смішного.