Отож ця зустріч була для мене ніби вибухом. Тепер дівчині, здається, вісімнадцять, вона закінчила школу і десь учиться чи працює, але з Житомира не виїхала. Зовсім утратила незграбність дівчини–підлітка й перетворилася в граційне створіння. Ні, це не те слово! Від неї, від постаті її, ніг, обличчя пульсувало якоюсь чарівницькою енергією, такою потужною, що мій шляхетний акт – дозвіл матері спробувати пошукати власного щастя – видався без значення. Я повернувся додому не лише зворушений, але й уражений, ніби наді мною перед тим розірвалося сонце; я йшов і вже не бачив світу, бо його для мене й не було. Намагався себе урезонювати не тільки тим, що це була дівчина увіч не для мене, а тим, що її батько ще більша почвара, ніж я, що це заклятий ворог батька мого, що дівчина з такої безчесної родини не може мати високих душевних якостей, що навряд чи вона й книжки читає – звичайнісінька вертихвістка, та й усе! Я сипав оцим горохом, а стіною, в який він тарабанив, була моя розтривожена душа, і той горох боляче об неї лупав. І я ледь не побіг додому, в порожній дім, у якому незабаром поселиться з моєї волі чужий чоловік: відчував щось таке, чого зі мною ще не бувало; відчував, що мене щось розтоптало, майже знищило, що я не існую у світі, а лише мізерна оця оболона. Відчув, що трохи – і розридаюся отут, на вулиці, на очах у роззявляк, і це буде для них немала потіха, бо хіба не потіха, коли блазень плаче, шановне товариство! Всі тоді сміються, бо мають сміятися, бо резонно вважають: блазень на те й плаче, аби вас, шановне товариство, розсмішити!
Отож я примчав додому і тут уже справді розплакався – тут мене ніхто не міг осміяти чи презирливо зневажити. Тут я міг дозволи й собі розслабитися, адже нечасто буває, коли на людину напада отакий скажений змій.
Знав, що відтепер утрачу спокій. Я з людей, котрі підвладні безуму і отямлюються тоді, коли нароблять немалих дурниць – оце їх і отвережує. Отож перше, що вчинив: пішов до тієї хати, де жила Юліана. Але хата була безживна. Ані душі в дворі, ані духу в садку за домом. Перед вікном ріс кущ жовтих троянд, а одна із них була особлива: велика, пишна, напрочуд розбуяла. "Оце ти і є, Юліано", подумав я, і погляд мій упав на номерний знак – будинок стояв під номером 13. Я рушив до саджалки, сподіваючись, що батько її ловить там рибу й сьогодні, хоча нині й будній день, а вона могла б там купатися. Тут і справді купалися, але серед дівчат Юліани я не помітив. Тоді сів на камінь, той самий, на якому сидів і тоді, коли блукав тут востаннє, і замислився. Думав про той сон чи видіння, коли явився до мене батько, і про розмову, яку ми з ним відбули. "Згадай мого брата, – сказав батько, – живе у селі. Він такої ж подоби, як і ти, але як гордо й самовпевнено несе він власного носа!" Це була правда. Мій дядько вмів обходжувати й жінок, недаремно його друга дружина навіть гарна була. Як йому те вдавалося? Як чинити отакому, як я, щоб гарна дівчина не відчула до мене обридження? Бути гордим і самовпевненим? Спробувати її завоювати?
Отоді й згадав я, шановне товариство, Сірано де Бержерака. Цю п'єсу завіз до Житомира якийсь гастролюючий театр, і я на ту виставу пішов. А покинув театр вражений до глибини душі. Сходив на ту виставу вдруге і втретє – щоразу виходив глибоко зворушений. А що, подумалося мені, коли й собі стати таким Сірано і вчинити за його прикладом? Ну, звісно, міркував я, дивлячись, як із вереском плещуться у воді купальники, – це єдиний спосіб з'явити їй не тільки свої почуття, але й розум. Напишу Юліані листа, від якого в дівчини потечуть сльози. Постану перед нею отаким загадковим незнайомцем, принцом у масці. І тільки потім, коли вона закохається в того принца, спробую маску зняти: чи відштовхне вона тоді мене і чи посміється?
Йшов додому, ніби хмільний. Дівчина стояла в мене перед очима, а я божеволів. Увижалася мені й жовта троянда під її вікном – з тієї квітки проглядало її лице. Я шепотів слова листа, який уже зараз у мені складався. Нагадаю їй сніговий день, коли все ніби зацвіло, коли падав великий лапатий сніг, коли я вперше вразився з краси зовсім малої дівчинки, коли в мені виросла й зацвіла біла вишня; коли й дерева навколо стали ніби розквітлі морелі; про її зелене пальто й червоні рукавички я напишу, про те, що тоді відчув: вона для мене те єдине на світі, що приходить тільки раз, але назавжди. Оповім, як ішов за нею назирці, як не могла вона вибратися на гору, і я вже готовий був кинутися їй на допомогу, але з'явився її батько. Шкода, що так сталося, напишу я, адже тоді б ми познайомилися. Напишу, що вона повинна мене знати, бо ми довго вчилися в одній школі. Хай подумає і згадає, бо не може бути, аби не помічала вона мого зачарування, адже завжди, коли бачив її, в моїй душі розквітала вишня.
Йшов і шепотів отакі слова, і мені здавалося, що лист у мене виходить чудовий. Трохи я й ризикував: а що, коли вона й справді помітила тоді мої позири, а потім сміялася з мене в гурті подружок? А що, коли вона відразу ж довідається, хто їй пише, і тільки презирливо закопилить свої чудові губенята?
Я подумав: а може, натякнути їй, що я Владек Шарий? Владек, напевне, мав би їй сподобатися, хоч він ніколи б не спромігся написати отакого поетичного, повного пристрасті листа!
І я того листа написав. Ніколи так легко не ходило по папері моє перо, ніколи не лилися з мене отак потоком слова. Я писав і палав, щоки в мене розчервонілися, очі горіли, я весь тремтів од збудження, – вона повинна відчути мій вогонь та порив! Була б каменюкою, коли б не дійшла до неї моя пристрасть, і я твердо повірив, що принаймні інтерес у ній розбуджу. Не скоро відкрию перед нею свою маску – одне мені треба: хай би захотіла, щоб такі листи я їй і далі писав. І я придумав ще одну річ, так само романтичну, як опис отого снігом засипаного дня. Я написав: коли вона хоче зі мною листуватися, хай зріже найбільшу із жовтих троянд, які ростуть під її вікном. Тоді знатиму, що вона таки хоче, аби я написав їй другого листа. Це буде знак, що ми своє заочне знайомство почали. Після того подам їй адресу, куди посилатиме й вона свої послання, хай воно на першій порі буде таємне!