– Хочеш вийти за нього заміж? – питаю я й дивлюся на матір вовченям.
– А ти був би проти? – питає і вона, голос її здригається. – Коли б ти був проти…
– То що? – запитую я, незмигно на неї дивлячись.
– То я його віднаджу, – тихо сказала мати, і я побачив, що її світле обличчя таки погасло.
Я здригнувся. Он воно що сьогодні відбулося. Він запропонував їй з'єднати їхні долі, а вона остаточної відповіді не дала. Без мене не може дати йому остаточної відповіді. Це тішить, але це й смутить. Бо тепер її щастя залежатиме від мого слова, а що принесе в наш дім цей чоловік, невідомо. Ще невідомо, в чому щастя: прогнати Зальотника чи дозволити йому переступити нашого порога.
Дивлюся на погасле обличчя моєї матері, її вуста сірі й сухі, над головою в нас ледве сочиться кволе світло електричної лампочки – на мене мати ані позирне. Дивлюся на її сиве волосся, зморшки на обличчі: матері моїй сорок п'ять. Вона була старша за батька і виглядає зараз майже старою. Але в ній ще не погас вогонь, що запалює душі, і я це чудово знаю. Знаю, що коли не дозволю їй запалити того вогню, вона вже навіки погасне так, як погасло щойно її обличчя. Але не розумію я іншого: як можна того Ювпака, того дивака, старшого за себе років на десять–п'ятнадцять, полюбити? Чи досить для того співчуття і власного страху залишитися самою? Цього я не розумів, тому й мовчу. Мати стріляє в мій бік тривожним поглядом, вона все‑таки грає зі мною у виставі, а раз так, кинула на стіл козирну карту. Я повинен цю карту або ж побити, або ж прийняти. Вона сподівається, що карту я прийму.
І ось тут я збагнув, що мені настав час бути мудрим. Прийшов час стати мені суддею–дідком і вирішити щось украй для нас важливе Найлегше – піддатися пристрасті і не випустити її зі своєї тотальної залежності. Прив'язати ще міцніше до себе й перетворити її в рабу свого маленького "я" – кожен чоловік прагне вчинити це із жінкою, незалежно, мати це чи дружина, але це вдасться. Я ж мав реальну можливість таке вчинити, саме це найбільше мене б улаштовувало.
– Коли маю дати відповідь? – спитав я.
– Коли хочеш. – відказала мати.
– Можна мені подумати?
– Звичайно. Це діло не горить.
Я був суддею–старцем, а раз так, поспішати не мав права. Бо легко сказати матері: прожени, а важко залишатися мудрим. Мудрість же – це істина, яка не завжди тобі догідна. Мудрість – це визнання рації в тому, чого не приймає твоя пристрасть.
Того вечора перед сном я лежав і довго думав. Було мені самотньо й гірко, бо щиро не хотів, аби той чоловік, закутий, як у риштунки, в костюма, з капелюхом–шоломом на голові, той войовник із шаблею – кострубатими мудрощами своїми – переступав нашого порога, мені особисто був він не потрібен. Міг ставитися до нього з маленькою цікавістю, міг знічев'я повести з ним балачку, міг визнати його простацьку мудрість, але батьком мені він ніколи не стане. Батьком мені міг би стати такий, як Андрій Андрійович, але того ніколи не буде, та й матері він би не підійшов. Отже, ніхто ніколи не замінить мені того, котрий був батьком моїм правдешнім. бо він єдиний і раз на вік даний. Я відновив його образ у пам'яті таким, як бачив, коли ми з ним блукали востаннє по місту. Он він! Повернув голову й дивиться. а на вустах трас ота дивна й смутна усмішка.
То як, тату, – спитав безгучно я, – чи не назвеш ти зрадою те. що відбувається? Чи хотів би ти. щоб той чоловік поселився в твоєму домі?
Все залежить од того, наскільки потрібно це вам, відказав батько, і його усмішка почала поволі згасати.
Але мені це й справді не було потрібно.
– Мені, тату, це непотрібно, – прошепотів я. – бо сам знаєш: я із тих птахів, котрі полишають гнізда. Це зовсім не значить, тату, що мене манить широкий світ, це значить, що настала пора летіти. Що скажеш, тату, про мої відчуття там. на Завалі? Повір, мені й справді хотілося кинутись у прірву.
– Ні. я цього не похваляю, – сказав батько. То говорила ущербність твоя.
– Значить, я таки ущербний?
– Ущербний, коли пускаєш у голову такі думки. Згадай мого брата, котрий живе у селі. Він такої ж подоби, як і ти. Але як гордо й самовпевнено несе він власного носа.
– У нього вже друга жінка, – тихо сповістив я. – І непоганої вроди.
– Ого! – вигукнув здивовано батько. А першу де він подів?
– Прогнав. – сказав я, – бо вона не народжувала йому дітей.
– От бачиш, – мовив батько, і на його обличчя поклалася сумна й прегарна усмішка, – виходить щось зовсім негаразд: ти розумний і з тонкою душею, а з життя хочеш усунутися, а він, дурний і надутий, дбає, щоб його корінь не пропав.
– Що ж порадиш, тату? – вигукнув я з відчаєм.
– Подбай і ти, щоб корінь не пропав. Дві парості пустив я у світ, але надія в мене на тебе…
– Чому на мене?
– Бо тебе більше знаю. І вірю, що зумієш‑таки стати мудрим. Навіть у тому, про що питаєш поради. Не поспішай, сину, бо той, котрий поспішає, мудрий не робиться, так само, як і той, котрий слухається тільки голосу свого маленького "я"…
Не знаю, що то було: балачка з собою чи візія. А може, сон, бо після того я ніби з ями випірнув. Стояла глибока ніч, місячне світло розтоплювало морок, вливаючись у вікно сірою стягою. Було парко, обличчя моє взялося потом, як і все тіло, хоч був укритий лише простирадлом. Знав, що, відчинивши вікно, напущу комарів, але дихати й справді не було чим. Ступив розпаленими ногами на підлогу – на мене дихнула запахом матіол ніч. Жовтий серп місяця стояв невисоко над крайнебом, від шосівки глухо ревли мотори. Я подумав, що батько мені, напевне, приснився. Але поради, як мені вчинити саме зараз, не дав – це було те, що сам мав вирішити. У глибині дому спала моя мати – чи сняться їй якісь видива і чи приходить на розмову батько? Що знаю про неї я, окрім того, що працює на мене, не покладаючи рук? Чому захотіла впустити Зальотника, з якого ціла вулиця потіху має? Невже вона в цьому світі настільки самотня, що без чоловіка їй не обійтися, адже не про любов тут ідеться, а про співжиття, тобто шлюб із розрахунку. Двоє самотніх навпомацки йдуть одне до одного – їм обом хочеться миру. Бояться власної самотності і зважилися ризикнути, бо для обох це останній шанс. Обоє надто несміливі в своїх почуттях, коли вирішили, щоб вирок проголосив я – той, кому від їхнього зв’язку таки справді ані найменшої користі…