Я пішов з того дому, не зцілившись. Потім читав "Золотих лисенят" – чудова і трохи дивна книжка, і від того мені зробилося ще смутніше. Тоді я згорнув книгу і пішов блукати.
Увечері повернулася з роботи мати, ми вечеряли, по тому мати поралася по господарству, а я вийшов надвір і довго дивився, як умирає вечірнє сонце.
В один із таких вечорів я й побачив Мирославу. Вона йшла вулицею, сонце яскраво освітлювало її постать, лице мала, як завжди, прегарне, але цього разу я уздрів на ньому щось нове – це було обличчя щасливої людини. Але не здригнулося моє серце і не захвилювався я, а мовчки відступив у глибину двору; зрештою, вона пройшла повз наше обійстя, мене не помітивши. І я раптом збагнув, що ця дівчина мені по–справжньому чужа, що вона вже не та принцеса із казки, не одне із сонць, яке освітлює наш будень, – то сонце, яке для мене погасло. Дивна вийшла річ: адже саме цього я й боявся, адже і єзуїтом я став, тобто єзуїта грав, не так для свого приятеля Владека, хоч і не без того, а щоб зберегти її для себе на цій вулиці. Може, й справді має рацію Владек – я перестарався. Перестарався й убив одну зі своїх казок вже хоч би й тим, що хотів зберегти її для себе за будь–яку ціну.
Я не дивився вслід дівчині, бо не мав на те морального права. Дивився радше, як умирає вечірнє сонце, цвіркуни тихо співали і цвіркотали вечірній реквієм. Дерева позавмирали і ніби тривожно вслухались у вечір.
Я повернувся додому й дочитав "Золотих лисенят". А потім спав без сновидінь, бо ніколи не сняться мені сни, коли буваю смутний. Вночі я прокинувся – місяць світив у кімнату. Лежав і думав про чудові книги, яких ніхто не знає, бо вони чомусь загубились у часі; про золотих лисенят, які увійшли в мою кімнату разом з місячним промінням; про казки, які вмирають у нас завдяки нашій таки безрозсудності; про сонця, які гасимо, бо в театрі життя починаємо грати ролі, собі невластиві, а потім страждаємо; про синього рогатого і хвостатого, який уже тим може існувати, що впускаємо ми його в свої думки та уяву; про порожні чорні стежки, по яких скачуть жаби, істоти корисні й безневинні, але вже тим бридкі й небажані що почварні. Я й сам одна із таких жабок у цьому світі: виліз на чорну стежку і скачу, ляпаю лапами в холодний порох, місячне проміння поколює мені тіло крижаними голками, а я скачу й скачу, ніби втому є якийсь глузд; жодна ніжна істота не візьме мене в руки і не зігріє своїм теплом, а раз так, то і я ніколи не перетворюсь у принца. Подумав раптом, що у тих казках про зачарованих у жаб принців заховано велику житейську мудрість: скільки нас є у цьому світі, котрі вийшли на чорну стежку і скачуть, скачуть, сподіваючись, що, може, хтось прекрасний нами не збридить, що, може, й поцілує, що хтось зуміє додуматися: плакатні герої, кіноактори, позитивні герої книжок – всі оті гарні, білозубі, бездоганні, не завжди гарні, білозубі й бездоганні насправді. Що людина, як вістить одна із давніх побрехеньок, це істота і вивернутим нуттром: в одних вивернуто назовні гарне й привабне, а всередині жаб'яча шкура, а в інших навпаки, і тільки у якихось випадкових ситуаціях трапляються винятки з цього правила. Ось чому люди придумали ще в глибоку давнину оту дивовижну казку про жабу–князенка чи жабу–князівну (тих, у кого подоба почварна, а все гарне й чудове всередині). Але я не був настільки дурний щоб не зрозуміти іншої істини: оте бридке й гарне в людини не завжди буває отак чітко розділене, часом воно змішується аж так що годі розібрати, де одне, а де друге. Часом нам здасться, що ми скидаємо із себе жаб'ячий кожушок, а насправді його одягаємо і навпаки ось у чому маємо бути постійно на сторожі. Нам здається, думав я у ту парку місячну ніч, дивлячись, як тремтить у моєму помешканні розвішане ніби мережі, місячне проміння, що всі оті вчинки чи вчнненята, вкоєні нами, вмирають після того, як сонце умре на ніч, а насправді вони не вмирають – всі наші вчинки і вчнненята творять нашу істоту бридку, хоч поверх маємо гарну подобу, чи гарну, хоч поверх наша подоба жаб'яча. Але горе нам, коли перестанемо розрізняти, де жаб'яче, а де гарне, горе нам, коли своє жаб'яче назвемо чудовим.
– Мені не подобаються твої думки, – почув я біля себе знайомий голос.
Ну, звісно, те місячне проміння якось дивно перехрестилося, переплелось, і я побачив синю постать, крізь яку просвічувалося вікно, синє обличчя повернулося до мене: ні, цього разу воно не сміялося.
Говориш дурниці тому, що хочеш виправдатися, але кому потрібні твої виправдання, коли їх ніхто не чує. Говориш, що вчинки і вчиненята не гинуть, але люди пам'ятають їх тому, що надто високої про себе думки. Бо існують лихі вчинки, записані і незаписані. Записані, може, й справді лишаються, а незаписані зникають, як листя і як самі люди. З листям зникають і з людьми. Спробуй перерахувати листя на деревах, а де воно дівається на наступний рік? Ваші ж учинки і вчнненята теж, як те листя, бо і їх не перелічити. Що було б зі світом, коли б усе оте дрібне й нікчемне тримав у пам'яті своїй? Стережися одного, – сказав сакраментально синій чоловік і присів на моє ліжко, щоб твої вчинки, хай і найменші, не були записані. Бо найменший із записаних лихих учинків стає гіршим від найбільшого незаписаного. Знаєш казку, що люди мені на душі записку кров'ю дають? Це давня качка, і вона не така дурна, як це здається простим умам. Дають це так, але тільки тоді, коли свої гріхи записують. Бо не гой злочинець, який злочин учиняє, а той, кого за той злочин засуджують. А що таке засуджують? Це значить, що його злочин записується. Отже, ніколи нічого в цьому світі не записуй. Може, від того станеш нічим, як оте впале листя але ніхто тебе й не судитиме, тобто чистий лишишся.
– Але чому говориш це мені ти? – спитав я самими вустами.
– Бо я теж умію любити й співчувати, – сказав синій чоловік.
– А може, тобі подобається, що людина перетвориться в ніщо?
– Може, й так, не знав; відказав задумливо синій чоловік. – Але в своїх діях і я керуюся поняттями честі. Саме тому я й хочу, щоб ти не чинив своїх дурниць необдумано.