Але я, тату, не такий. Ніколи не пущу по твоїй могилі плуга, бо це значить відрізати від себе власну тінь. Це значить перестати відчувати тебе в собі, тату, а я тебе в собі відчуваю. Ти живеш у моєму тілі, яке б нікчемне воно не було, у рухах моїх і словах, у голосі, який виходить із мене, – все це твоє. Бо ти не тільки моя тінь, а й частина єства мого. Я, тату, відчуваю тебе в кожній клітинці своїй, і ніколи по тобі не пройдеться плуг моєї байдужості.
Я спинився: куди це прийшов? Звісно, на те ж таки поле, на якому колись упав, не перейшовши його і не вирішивши своїх проклять, мій дід. Я стояв на дорозі, по якій колись поверталися ми всі троє: онде вони йдуть – високий, кучерявий чоловік із корзиною за плечима, жінка в простій сукні і їхнє мале мавпеня. Онде вони йдуть, а батько незвідь–чому всміхається, хоч за спиною в нього – порожня земля, на яку вже ніколи не ступить його нога.
І на мене знову найшло прозріння. Я раптом збагнув: коли б ішов це я зараз додому і коли б побіч мене ступав мій син, я б усміхався так само. Я б усміхався, бо на мене знизу вгору дивилися б чисті дитячі очі. які нелегко одурити, але яким не завжди можна казати правду, аби й вони колись не переорали могил своїх предків.
Розділ сьомий
ЧУЖЕ ЩАСТЯ
Двадцять років
З усіх дівчат нашої вулиці є тільки одна, яку я міг би полюбити всією душею, про неї я ще в цьому писанні не згадував. І не тому, що не звертав на неї уваги, я звертав на неї увагу навіть тоді, коли була вона маленькою дівчинкою, але в життя й пригоди мої не входила, і я був переконаний, що і не ввійде, – надто високі й неперехідні стіни поставила між нами доля. Ми живемо серед людей і взаємно один на одного впливаємо, діємо, нитки наших існувань часом перехрещуються, сходяться, розбігаються, і тільки інколи зв'язуються у туго сплутаний, доладно затягнутий вузол. Ми діємо одне на одного безпосередньо й опосередковано, а оскільки ми істоти енерготворчі, то висилаємо чи приймаємо свою й чужу енергію. Відповідно й реакція наша буває неодновимірна; як пояснити, наприклад, що одних людей ми відразу й без ближчого знайомства гостро не сприймаємо, а до інших несвідомо тягнемося? Як пояснити, що, не знаючи людину, бридишся нею, а на іншу дивишся надивитися не можеш. Отож серед множества людських особистостей завжди знаходиш кількох, які для тебе ніби маленькі сонця без оцих маленьких сонць тужно й тоскно нам би жилося.
На Мирославу любив я дивитися чи не найбільш і завжди так. щоб вона того не відчувала й не помічала, адже не настільки я дурний, щоб не розуміти простої істини: коли тебе хтось надихає і освітлює, коли на когось ти милуєшся і відчуваєш од того тепло, легке хвилювання чи ж бо радість, все гарне й добре – це зовсім не значить, що й та людина повинна конче відчувати до тебе це саме, особливо, коли ти щось малопримітне й неприємне для ока – ні, я не самооблудець! Але тим, що гріюсь у теплих повівах хоч би від тієї Мирослави, я їй ніякої шкоди чи незручностей не спричинюю, отож і відмовлятись від того не збираюся. Кожна людина, міркую я, мусить мати в уяві своїй хоч кілька облич, які вона може прикликати до себе перед сном і помилуватися з них, і це зовсім не значить, що вона в ті обличчя закохана. Просто в своїх стосунках із складним багатовимірним світом ми не завжди войовники, а часом і прохачі милосердя. Я ніколи не дозволяю собі навіть у мареннях з цією дівчиною еротичних ігор, хоч і як дівчина вона мене захоплює. Щось с в ній особливе, ніби літній вітер: коли вона проходить повз мене, мені незвідь–чому вчувається запах свіжого сіна, в її ході приявна ота невловима грація, якою володіють по–справжньому інтелігентні дівчата; щось відчуваю я чисте й глибоке, ніби подих джерела, коли випадково очі наші зустрічаються; щось є легке й безтінне в її усмішці; щось є у ній, я б сказав, паніки неосяжне. Часом думав: от до пара для мою приятеля Владека Шарого, адже й він свою часу був для мене зразком отакої манливої недосяжності, адже й він був розумний, гарний і стрункий; ні, я школи б не зважився притулити навіть у мріях до цієї дівчини свою незавидну персону, в мене досить самокритичності, щоб відчувати це було б блюзнірством, але я щиро хотів би. щоб ця дівчина знайшла собі хлопця, якого б і я їй признав: ось, мовляв, її доля, оцей їй, кажучи щиро, личить. Тоді я знав би, що її чарівливість, ба особлива краса, ба навіть вибраність з мою крутогляду не щезнуть. І дине, чого б я бажав, щоб вона з нашої вулиці не від'їжджала. Чи шляхетне було це моє почуття? Я вважав, що цілком такий мій інтерес до дівчини не був безкорисливий, бо її обличчя, як я вже казав, – одна з найліпших присутностей у мені зовнішнього світу.
Про Мирославу я знав усе, що можна знати по–сусідському. Інформація була невелика, і її можна помістити в невеличкий абзац. Її мати вчителька музики; батько – з реабілітованих, він повернувся років кілька тому, але довго не зажився. Я сам ходив дивитися на ті похорони, хоч загалом цей акт вважаю жахливим. Але того разу мене потягнув туди особливий інтерес: ця родина була на нашій вулиці чимось значна. Я стояв у юрбі сусідів, жовто ридала музика; чорно ридала Мирослаиина мати, та, яку я звик бачити завжди строгою, ошатно вдягненою, неприступною; тихо і якось пригнічено плакала Мирослава, обличчя їй аж потемніло, біля очей з’явилися темні кола, а сльози лилися, ніби щось там в очах зіпсувалося, – не могли ніяк спинитися. На покійника я намагався не дивитися; знаю тільки, що він виявився добрим знайомим Андрія Андрійовича, а якось Андрій Андрійович повів у той дім і тата – це було в останній рік його життя, і то був, здається, єдиний випадок, коли представник мого роду завітав у той дім. Я тоді шкодував, що не запросили й мене, а напрошуватися посоромився. На похороні були й Андрій Андрійович з Оленою Артамонівною; пізніше, коли завітав до них. Андрій Андрійович розповів мені, що той мій померлий сусід звався Сільвестр Білецький (зрештою, я знав це й без нього) і що він свого часу подавав немалі надії як поет, видав у двадцятих роках лише одну тоненьку книжечку віршів під псевдонімом Павло Журливий, дружив із Зеровим та Плужником, і ті його вельми шанували. Але літературна доля цього чоловіка обійшла. Андрій Андрійович дав мені почитати книжечку Журливого, але додому взяти не дозволив (надто великий раритет!); я гортав ту книжечку у кімнаті Андрія Андрійовича і прочитав там кілька просто дивовижних віршів. Це ще більше підсилило мін пієтет до того дому, і передусім до Мирослави: й справді тут жив чоловік небуденний. Але тоді, коли його ховали, я не міг довго витримати: оте посіріле заплакане Мнрославине лице викликало в мені таке збентеження, таку жалість і бажання підійти, щоб обізватись співчутливим словом, що я вирішив піти звідтіля геть – чи так уже потребує вона саме мого співчуття ти й чи щось можу значити я для неї в цьому світі?