Поле починалося відразу ж за садами. Рівні та пологі, тяглися в глибину ночі, покроплені росою та овіяні тишею. Додому повертатися не хотілося, бо там опинився б у ще більшій порожнечі, а мені щось треба було вирішити. Відчував якесь дивне збудження, котре пригасило денну втому, – щось мене непокоїло, щось мав для себе відшукати, хоч і не відав що. Ніч нанесла терпкого запаху, підв'ялого й напівосіннього – ні, не був це такий вересень, як минулого року, коли блукали з батьком востаннє. Але обидва вересні якось дивно поєднувались у моїй душі. Цей же вересень цвів, присипаний, наче квітами, зорями, дихав вистиглістю, потом худоби та землі.
Чув і раніше, що на другому кутку села гуляли, але не звертав на те уваги. Глухо гухав бубон, тряслися дзвінки, заливалася верескливо гармонія, ніби розрізала на чорні скиби темряву, – мене потягло на ті звуки. Вже чувся тупіт важких ніг, наче сполохи, били окрики, хтось пробував співати. Зовсім поруч залементував прохриплим гавкотом собака; здається, почув у цій ночі мене. Темрява ніби розкладалася на грубі площини, розбиті рідким світлом, що сочилося з вікон: масив нічної вулиці, кулі темних дерев, кулі дахів: дорога й стежка під парканами світилися, ніби фосфоризували. А над усім цим спокійно й непорушно висіло майже мертве небо з його розмитими для моїх короткозорих очей зорями. І все це ритмічно струшувалося від стогонів бубна, звук був глухий, нутровий, і йому вторив завзятий тупіт. У тому дворі, де гуляли, світла було більше – порозвішували на деревах і стовпцях ліхтарі, я непомітно завмер у темряві. Прямокутна площина двору була заставлена столами, жовте світло осявало схилені над стравами обличчя. Люди балакали, розмахували важкими руками, і тіні незграбно ворушилися на білій хатній стіні. Старий із розкуйовдженим сивим чубом наліг на стола й уважно слухав непомірно худого співрозмовника той щось захоплено оповідав. Лисий пітний товстун вивалив черево і намагався співати. На вільному клаптику двору танцювали. Бубон хлипав, а гармонія пиляла й пиляла вечір, наче хтось велетенський розрізав її пилкою. Стара жінка підібрала спідницю й тупотіла ногами – тіло її трусилося, пойняте ритмом. З нею в парі танцював великий м’язистий дід. Незграбно повертався, витупуючи чобітьми, часом припадав, викидаючи ногу, схоплювався, тупотів і знову припадав. Молода дівчина в обіймах із чубатим парубком носилася вихором, великі пишні її груди здригалися, а волосся на голові хвилювалося.
– Гей! – закричав якийсь хлопець, устаючи від столу і здіймаючи руки. Його обличчя було червоно–жовте у світлі електрики і скривлене від азарту. – Гуляй, дідько йому в печінку!
Дід гупцяв біля баби, а та зойкнула, понеслась, зметнувши спідницями.
– От так баба! – крикнув дід, стираючи з обличчя піт. Утомлено відійшов набік; баба кинулася до нього, схопила за руку, застукотіла підборами.
– Ану давай, старий! Ану, не тікай!
– Відстань, чортова болячко! – відмахнувся дід.
– Ага! Ага! – крикнула баба. – Вже не парубок, ага! А я ще дівка!
Зойкнула тоненько і, вдаривши в поли, густенько затукотіла підборами.
Бубон бив у темряву. Я не бачив ані бубніста, ані гармоніста, але мені здавалося, що гой бубніст – не людина, а робот, настільки одновимірно й невтомно гатив у натягнену шкіру. Чиясь невидима рука підіймалася, застигала на мить і різко падала, вибиваючи стогінливий звук. Круглий, наче м'яч, він летів у темряву, де вже померло тисячі таких самих м'ячів, – розривався і він. А вслід за ним уже нісся інший, доганяючи попереднього, який ще плакав луною. Танцюристи по втомлювалися і попадали на стільці біля столу.
– Оце таке! – сказав товстун, сплівши пальці на череві. – Не встигли затанцювати, а потомилися. Танцюйте, а то я сам піду в коло.
Беззвучно засміявся, і його черево із сплетеними на ньому руками затрусилося.
– Гей, танцюймо, – підхопилася стара. – І–і-іх!
Самотня постать старої застрибала в невеликому світляному колі, ніби якась чарівниця з предковічних часів забулась у магічному танці. Трусила руками, дрижала тілом. Її обличчя, жовте й плескате, з розтуленим беззубим ротом, спалахувало, як машкара. Ноги тупотіли, вона крутилася, звіюючи рясною спідницею, щось тонко й пронизливо гукала, знову трусилася – вищала гармонія, а бубон бив та й бив у темряву, кидаючи глухі ковти, повні веселості й тривоги. У такт того гупоту й вереску хиталися на білому тлі стіни великі кошлаті тіні, ніби там, на стіні, творилася тайна вечеря, ніби там, на стіні, гуляли тіні забутих предків оцих людей, вони жили своїм життям і радили раду про тих, чиїми відбитками вони були…
Я йшов у ніч, а вона розкинулася навколо велика і спокійна. Вийшов із села й опинився на тій дорозі, на якій колись помер мій дід. Звуки гулянки віддалилися співали, надриваючись, коники–цвіркуни. Навколо ніби оживала трава, бур'ян, незібрана кукурудза, якою поросла ліва половина поля. В усьому тому вовтузилося не видиме мені життя. Почувся шелест і шепіт, і глибоко, мов утомлена людина, дихнула земля. Все сповнилося сипким дзвоном від тих‑таки цвіркунів, і я подумав, що ця пісня співається недаремно; слухає її широке й неспокійне небо. Безмежна тиша зависла навкруги, вона також була жива, вільжиста – тиша з притомленими очима. Мені захотілося раптом пізнати на цій дорозі особливе одкровення, щоб нарешті знайти те, чого цілий вечір шукав. Щоб прийшло те, на що весь час сподівався, адже це була земля моїх предків. Невже, подумалося мені, блукатиму по ній неприкаяним чужинцем, а в ліпшому разі блазнем? Невже не знайду сліду роду свого і чи він уже на цьому клаптику землі не живе? Невже і справді від нас не залишилося тут нічого, окрім цієї моєї тимчасової присутності? Невже не знайду я тієї місцини, на якій упав, не витримавши бігу до батьківської хати, мій дід? Невже не розшукаю я тієї хати, в якій колись давно зупинялися ми в наших родичів? Невже й ті родичі уже тіні, самий подих ночі й зітхання землі?
Я знав, що в мене, втомленого, малого й малосильного, є ще надія, адже мені дано природою немалу пам’ять. Завжди, коли хотів щось пригадати, я переживав особливе освітлення і пригадував те, що мені хотілося. Але для цього потрібен ранок, а не ніч. Для цього мені потрібно повернутись у село і відпочити. Провалитись у темне провалля сну, а тоді прокинутись із чистою і ясною головою. Відтак вийти на цю ж таки дорогу ще раз, бо ми таки прийшли з батьками в це село зранку. Завтра неділя, подумав я, і на роботу ми не підемо. Я маю прийти сюди, щоб поле, дорога і село були освітлені сонцем. Маю повторити оту нашу дорогу, коли навідувалися сюди отой єдиний раз. Маю побачити деталі краєвиду, вигин дороги, стежку, тоді, напевне, пригадаю, куди ми йшли і до кого. Не відаю, навіщо мені це, але саме для того я сюди й приїхав. Хтозна, може, оті люди, котрі гуляли, мої родичі і вони мені про мій рід щось сокровенне розкажуть. Поки що я втомився, ледве плетуся по сільській вулиці, і очі в мене падають від змори: єдине, що хотів, – дістатися до ліжка.