– Що тобі, тату? – хрипко спитав я.
– Схопило, зараза, – неприродним голосом вичавив батько. – Стривай хвильку, зараз воно відпустить.
Воно відпустило. Але усмішки на його лиці я вже не бачив, обличчя було сіре й виснажене. Десь поділося сонце; ага, ковтнула його хмара, зникло й світло з вулиці. Сиділи на лавці двоє древніх, як світ, старих і дивилися на нас порожніми, напівпогаслими очима; обличчя їхні були, немов дубова кора.
– Можеш іти, тату? – спитав я.
– Ну, звичайно, – сказав він, удаючи, що все гаразд. – Мати вже нас заждалася – дістанеться нам на горіхи!
– Тобі робитимуть операцію? – спитав я.
– Ти ж знаєш, – неохоче відказав батько. – Не бери собі того в голову… Сподобався тобі братик?
– Надто пізно він у мене з'явився, – сказав я.
– Це так, – згодився батько. – Не забувай його.
Ми йшли по сірій вулиці, і сірий сутінок клався на будинки й паркани. Сірий сутінок курівся нам з–під ніг, а сади довкола дихали запахом жовтого листя й грибів, хоч самі ще не пожовтіли, та й гриби тут не росли. І я раптом збагнув: отак пахне той спокій, до якого мандрували ми цілий сьогоднішній день. Я збагнув: той спокій – це наша втомлена хода по вечірній вулиці, це курява під ногами, це перші жовтяки на деревах. Це небо, яке палає вечірнім вогнем, це наші додумані думки й пережиті почуття. Я збагнув: спокій, до якого мандрували цілий день, – це не тільки завершення, але й початок, бо одне в нас готується вмерти, а інше народитися. Я зрозумів: завтрашній день, якого обоє боїмося, котрий принесе нам розлуку, короткочасну чи довічну, – то не спокій; спокій – це день сьогоднішній. Спокій – це запалене вікно, за яким сидить самотня мати й чекає на наше повернення – ми, мамо, повертаємося! Повертаємося, бурхливо переживаючи останні хвилини своєї мандрівки, адже її кінець біля рідного порога, а наш рідний поріг, мамо, все‑таки ти. Спокій, мамо, – це твоє чекання і не дивися, бога ради, на нас очима Кабірії.
Розділ шостий
ЧЕРЕЗ ДОРОГУ
Дев'ятнадцять років
У село, де колись жили мої предки і де помер ще мій дід – отой, про якого розповів мені під час останньої нашої прогулянки батько, – я потрапив випадково, нас завезли туди для сільськогосподарських робіт. Ми поселилися з моїм однокурсником Іваном Забродою в старої самітньої баби Вусті і вечорами, звільнившись од роботи, я мав змогу скільки завгодно блукати по селу: вересень наливав простір мідяним промінням, снуючи густий і теплий смуток, особливо надвечір, коли сонце спускалося долі, і це в дивний спосіб діяло на мою розтривожену душу – саме в ці хвилини приходили спогади про батька. Власне, це й не спогади були, а відчуття його присутності; часом я впізнавав його риси в якомусь селянинові, що йшов насупроти мене чи ж порався біля садиби, або ж і у своїй власній подовженій тіні, що плелася за мною, а найбільше в сумовитому запаху вересневого сонця.
Це відчуття навідало мене вже в перший вечір, коли я сполоскувавсь у мисці, яку гостинно віддала у наше розпорядження баба Вустя. В сусідньому дворі голосно кричала сполохана курка і бубав густий чоловічий голос. Гули м’язи, непризвичаєні до фізичної роботи; мені легко було взяти медичну довідку й не поїхати сюди, але я не хотів пропустити нагоди зустрітися саме з цим селом. Мій співпожилець Заброда мене не чекав, а подався у двір через два обійстя – там збиралися наші курсові картярі. Вони сиділи колом на траві, по–турецькому підігнувши ноги, і завзято лупили розхристаними картами; я скласти їм компанії не міг хоч би тому, що мені було заказано сидіти на землі, а ще в осінню пору.
Отож я виходив на дорогу, суху й курявну, по якій здасться, не раз ходив мій дід, навідуючись до матері з міста, і мою душу м'яко заповивав вересень із його перестиглим сонцем. На городах обіч рипіли цвіркуни, часом якийсь сонний пес пробіжить по дворі, гримлячи ланцюгом. часом кіт скрутиться біля воріт у бублик і спить, часом якийсь півень вискочить на пліт і горланить, але без завзяття; часом якесь теля, прив'язане біля плоту, стане й подивиться на мене вологими очима; якась жінка спиниться і раптово зирне на мене, і я привітаюся до неї, хоч бачу, що в очах її спалахнули глумливі бісики, котрі спалахують у всіх, хто бачить уперше мою невиразну персону. Але я вмію супроти того протидіяти: ставлю супроти насмішника свої темні окуляри і всміхаюся – у більшості випадків люди від цього ніяковіють і відвертають очі; оскільки ж я ходив щовечора, то на мене й увагу перестали звертати. Я йшов так довго, аж доки не кінчалася вулиця і не починався сад. Потім блукав по саду, де яблук уже майже не було, – тут осінь відчувалася більше, а відтак сильніше відчував я і присутність свого померлого батька. За цей рік ми з матір'ю до цієї втрати встигли звикнути, але смуток нас не покинув. Перед від'їздом сюди я розпитавсь у матері про село, але вона тут нікого не знала. Якісь родичі повинні бути – "Пам'ятаєш, ми їздили? – сказала вона. – Але тоді водив по них батько, а я не дуже й придивлялась". Це було натурально: батькові родичі мою матір не цікавили, та й надто давно ми відірвалися од цього кореня.
Перше, що я вирішив тут побачити, – поле, на якому смертельно боявся померти дід, утікаючи від своїх хвороб; воно лежало перед в'їздом до села. З одного боку було засаджене кукурудзою, і ми ламали тут качани, а з другого – зоране, з сірим, підзолистим грунтом, порожнє й безживне. Дорога була грунтова, з численними ковбанями, а вздовж неї вилися дві стежки – світлі стрічки у напіввисохлій траві. Це поле на мене великого враження не справило, хоч воно й навіювало меланхолійний смуток, а батькова присутність відчувалася ніби й гостріше. Ліпше я відчував себе у старому саду, коли в золотавому надвечір'ї було ще багато сонця, яке просвічувало дупласті груші, кащуваті яблуні й ояснювало ряди малинових кущів: а особливо манила мене алея, висаджена зобабіч столітніми липами. Тут панувала тиша, яка вражала мене, адже сад і алея були напівмертві. Липи вже жовтіли: світило листя; часом пролітало бабине літо, звисало з долішнього гілля й обплутувало іскристими нитками бур'яни. Сюрчали цвіркуни–коники, щось прочувалося вічне й напрочуд заспокійливе в тому неголосному стрекоті; я навіть уловлював у ньому простеньку мелодію – сад дихав порожнечею й спокоєм.