Ми з батьком пекли раків, бо не звикли, аби нас хвилили; не звикли ми. щоб котрийсь із нас чимось у житті підносився чи щоб хтось його вивищав; більше звикли ми до того, що вас не розуміють, що з нас насміхаються або ж зневажають.
– Дякую, дякую, – казав розчулений батько. – Я теж був би щасливий, коли б ви про мого Віталія не забували…
Ми вийшли з цього гостинного дому, супроводжувані обома господарями.
– Все буде добре, Вадиме Володимировичу, – сказала тепло Олена Артамонівна й торкнулася легенько до батькового плеча. – Я вірю, що все буде добре!
– Звісно, добре, – заворкотів весело бас, хоч очі Андрія Андрійовича дивилися співчутливо й трохи сумно. – Ще ми з вами, дорогий друже, дуетом заграємо і заспіваємо. А вони, туговухі, хай нас послухають…
Ми йшли вулицею, і в цей час сонце сховалося за хмару. Світ одразу ж посірів, тільки перше жовте листя на деревах у садку навпроти так само ясно і смутно палало. Я зирнув на батька й побачив, що лице його перекривилося від тамованого болю.
– Ще нам одне залишилося, сину, – сказав він, коли ми проминули Житній базар, – а тоді й додому. Мати вже напевне хвилюється…
Я знав, куди маємо йти. Отож ми рушили Гоголівською, перетнули Михайлівську і завернули на Київську. Потім знову опинилися на Театральній і вийшли до автобусної станції біля собору. Звідти звернули на Вільську – шлях наш лежав до Трипільської.
Батько мовчав. Мовчав і я, тільки скоса позирав на книжку, яку дав мені почитати Андрій Андрійович: книжка звалася "Кам'яна душа" і написав її Гнат Хоткевич, ім'я для мене також невідоме. Це була стара книга, видана ще до революції аж у Чернівцях, і я сподівався, що вона розповість мені дивовижну історію, адже Андрій Андрійович так і сказав: "Це дивовижна книжка, юначе! Перед тим, як читати її, мий руки!"
Хатка, до якої ми дійшли, була мала і скособочена, а хвіртка висіла на одній петлі. Втрамбована стежка вела між двох рядів зеленого листя півнів, і я ступав на неї з острахом. Батько підбадьорливо мені всміхнувся, але усмішка та була ніби й винувата.
– Оце тут, – сказав навіщось і пішов попереду, дивно згорбившись.
Не стукав і не дзвонив, а натис на клямку і ввійшов, пригнувшись у низькому одвірку. Так само зайшов він, не стукаючи, і в хатні двері. В глибині убого обставленої кімнатки застигла жінка, яка дивилася на нас трохи перестрашено, а трохи й радісно.
– Ах. це ти! – тихо вигукнула вона.
– Я, Маріє, – сказав батько. – І не сам, а з сином. Хочу, щоб ви познайомилися.
Жінка вийшла з‑за столу й пішла до мене, несміливо протягуючи руку, а я стояв на порозі стовпчиком і дивився на неї неймовірними очима. Перше, що мені кинулось у вічі, – те, що ця Марія була страшенно схожа на мою матір, тільки непомірно лагідніша, в неї не було отих гордо підтиснених уст і отих холодних очей, тобто можна було сказати, що ця жінка носила подобу моєї матері в найлагідніші її хвилини. Друге, що впало мені в око: батько мав рацію, на Кабірію була більш схожа ця жінка, а не моя мати. Саме вона йшла до мене з точнісінько такими очима і з усміхом, з яким йшла Кабірія в кінці фільму на глядача.
– Рада вас бачити, – кволим голоском сказала Марія, і я відзначив, що голосом вона на мою матір не подобає.
Потиснув їй руку й зашарівся, не знаючи, де дітися.
– Проходьте, будь ласка, – сказала Марія. – І сідайте, де бачите…
Я сів, де бачив, – це був розхитаний віденський стілець.
– Ви, мабуть, голодні, – заметушилася вона. – Я зараз.
– А де Володьчик? – спитав батько.
– Володьчик заснув, – ніяково зупинилася серед хати жінка. – Розбудити?
– Ні, – сказав батько, – ми ще побудемо.
– То я зараз щось приготую, – сказала Марія і поспішливо випурхнула з кімнати.
– Хто такий Володьчик? – спитав я. Цей візит мені починав не подобатися.
– Твій брат, – спокійно відповів батько.
– А мати знає про його існування? – спитав я, хмурячись.
– На жаль, – сказав батько.
– Чому на жаль?
– Тому, що саме це справляє їй найбільшу гризоту.
– Тому, що ти утримуєш дві сім'ї?
– Я цих не утримую, – схилив над столом голову батько. – Я утримую вас.
– Мені ти раніше нічого не казав, – мовив я ображено.
– Бо не був іще дорослий. Не зрозумів би мене.
– А зараз уже можу зрозуміти?
– Не знаю, – сказав батько. – Я хотів би… Хтозна, може, й добре, що в тебе є на світі брат.
– Брат безназванний, – скривив ув усмішці губи я.
– Не іронізуй, – утомлено сказав батько. – Коли б мені не припекло, може, б і досі ти про це нічого не знав. А так вирішив тебе сюди привести. Може, колись стане тобі важко… Тут тебе приймуть…
Я подивився на батька розширеними очима: он воно що. Він привів мене в місце своїх утеч, бажає, щоб і я ним скористувався при нагоді. В який, цікаво, спосіб? Отак увійти, як він, і розсістись без слова, чекаючи, поки тобі подадуть їжу?
– Скільки років моєму брату? – спитав я.
– Пішов четвертий, – сказав батько.
Я подумки порахував. Так, цей мій брат був зачатий тоді, коли батько востаннє пішов із дому. Тоді, взимку, коли я не зумів його вислідити. Отже. відтоді він жив не на один дім, а на два. Ні, я не все тут розумів.
– А чого ти повернувся до нас? – спитав немилосердно. – Чи тут не було б тобі краще?
Батько подивився на мене, і в очах його застигла мука. Ми говорили з ним ледве не пошепки, не хотіли, щоб почула Марія, яка поралась у кухні.
– Мені було б тут краще. – смутно відказав батько, – коли б не було вас…
Я, здається, зрозумів, що він хоче сказати. Там, у під'їзді кінотеатру імені Франка, замурованому з обох боків зеленими стінами дощу, він зустрів не зовсім ту, котра підходила йому в дружини. Власне, вона була та, але з певним ущербом. Але він її любив. Нарешті доля прислала йому цю Марію, і це, вирішив він, була та, але без ущербу, – він полюбив і її. Отак і вийшло, що любив він одну й ту ж жінку (чи не тому вони такі подібні?), але в двох іпостасях; принаймні так я собі тоді теоретизував. І все‑таки повернувся він до тієї першої, хоч і ця народила йому сина. Жив із тією першою, а до цієї тільки навідувався, адже почував тут себе як удома.
Зайшла Марія й поставила на стола такий–сякий наїдок: батькові молочну кашу, а мені тушковану картоплю з м’ясом. Так само ставила нам окремі страви й мати – батько сидів на суворій дієті.