Він заскочив у під'їзд, веселий і молодий; тоді ще не боявся дощів, тоді ще йому було байдуже, що було вчора, а що буде завтра; молодеча кров грала в ньому, а дощ раптом став по обидва боки під'їзду непробивним муром, зеленим і прозорим, і замурував у ньому його з незнайомою дівчиною, котра зирнула на нього трохи перестрашено, а трохи й цікаво. І він не втримався, щоб не заговорити до тієї дівчини, адже був збуджений, напоєний зеленим соком дня й дощу, адже в ту пору дощі в нього тільки радість викликали. Отак і почалася історія мого існування, думав я, крайока позираючи на батька, бо зачався від них із першими словами, якими вони себе навзаєм пов'язали. Здається, шлюб моєї матері з батьком не назвеш до решти щасливим, але то
була необхідність, щоб ми мали змогу знову сюди заскочити й пережити ту ж таки ситуацію, ми – двоє мандрівників у спокій. Але спокою поки що не знайшли; спокій іще десь ховався; чувся тільки льопіт і плеск; була задумлива батькова усмішка і моє тихе здивування від того, що так випадково бува і так принагідно з'являємося ми часом у світ.
Кощава батькова рука раптом лягла мені на плечі й притягла до себе, я почув запах його зволожілої одежі, і вперше мені стало невимовно сумно, адже обійняв він мене не з радості, а через смуток – ніхто з нас не знав, що йому принесе завтрашній і подальші дні.
– Дивний сьогодні день, правда? – спитав батько.
– Надзвичайний, – відказав самими вустами я, і мені ще жалкіше зробилося; я вперше раптом відчув ненадійність цієї хвилини, адже вона може зламатися, як скло; натисни необережно пальцями – і бризнуть скалки та кров.
– Яке там кіно, не помітив? – спитав батько.
– "Ночі Кабірії", – відповів я. – Рушимо?
– Рушимо, – сказав батько, і ми рвонули зі свого ненадійного прихистку, адже тут нас вже й продувати починало. Але основна причина нашої втечі була не та. Там, у під'їзді, замуровані дощем, ми раптом відчули якусь порожнечу, відчули, що в нас зникли слова, а розмова перестала клеїтися – і не батькові спогади тут причиною. Причиною швидше отой смуток, який невідь–чому тут нас пойняв.
Фільм був італійський, неореалістичний і напрочуд під наш настрій підійшов. А найбільше, що мене вразило, – ота Кабірія чи акторка, котра її грала, чимось була схожа на нашу матір. Ні, не була наша мати малого зросту, ні, не зовнішніми рисами вона на неї подобала – щось було між ними спільне в очах. У тому смутку, який із тих очей витікав, хоч моя мати не завжди бувала сумна.
Я раптом зрозумів, чому останнім часом вона почала шукати товариства сусідок, – цілий вік була самотня. З нею я не міг вирушити в таку мандрівку, як вирушив оце з батьком, – не мали б ми з нею оцих маленьких пригод, які переживаємо зараз, ні почуття оцієї душевної спільності. Але вона нас любила. Ми легко покинули її там, у домі нашому, однодушно визнавши, що вона нам таки завадить, і це справді виявилося б так, але вона була з нами по–особливому присутня. Наш зв'язок із нею, може, й справді принагідний, але коли б того зв'язку не існувало, якими б бідними й самотніми виявилися б ми у нашому світі і в усіх цих маленьких пригодах.
І мені раптом стало шкода не тільки батька, але й її, бо жіноча самотність – це щось і справді варте жалю. Ось вона йде, Кабірія, з очима, залитими слізьми, і на вустах її усмішка, і та усмішка робить раптом лихим, непотрібним і малим наш егоїзм, бо вона йде, ота жінка, до нас і у нас, бо навіть мій душевний зв'язок із батьком – це вона, адже без зв'язуючого жіночого начала ми виявляємося й порожні і нікчемні, а ми не такі, кого б те задовольняло…
Того фільму ми з батьком не обговорювали. Дощ закінчився, ми мовчки ступали по лискучому асфальту, в якому відбивалися наші кострубаті відбитки. Щось нас наповнювало велике, тихе і святе, і ми мовчали – мовчання те було як золото. Над головою знову цвіло небо і купчасті срібні хмари з темними животами світилися, а омите листя з першими жовтяками лискотіло й мінилося, його перебирав прохолодними пальцями сумний вересневий вітерець.
– Може, зайдемо щось перекусимо? – спитав батько.
– Ні, – сказав я, – не хочеться. В нашій програмі щось іще є?
Тоді батько зітхнув. Щось він хотів мені розповісти, а це так видно, коли людині хочеться щось розповісти й вона не зважується. Дивився далеко поперед себе, задерши підборіддя, а на вустах знову з'явилася ота печальна усмішка.
– Дивний це фільм, – нарешті сказав він. – Ця Кабірія… Вона нагадала мені одну жінку.
– Матір? – спитав я.
– Ні, одну жінку, – уперто повторив батько.
Я здивувався; фільм сприймали ми, виявляється, по–різному. Він бачив одне, а я інше. Що ж іще там за жінка?
– Це давня історія, – сказав батько, – і я радий, що ми побачили цей фільм. Бо я тобі цю історію рано чи пізно мав би розповісти.
У цей час з'явилося сонце і облило нас примарним світлом. Мені навіть здалося, що в місті тільки ми облиті тим світлом, я подумав: чи не хоче батько мені розказати про ту, в якої знайшов прихисток узимку три роки тому? Тоді, коли я не зміг його вистежити і коли мене вперше сильно звалила з ніг хвороба, яка мала для мене такі лихі наслідки. І мені раптом захотілося, щоб батько тієї історії мені не розказував, адже давно вона закінчилася. Відтоді не зникав він більше з дому і нас не покидав. Але його Кабірія була – не мати, і це напевне. Отже, та, в якої знайшов був якось притулок, з його думок та життя не зникали.
– Бачиш, синку, – сказав ніяково батько. – Життя людське часом так складається, що не завжди ми ним керуємо, – часом і часто воно нами.
– Хочеш, щоб ми до неї зайшли? – тихо спитав я.
– Так. – твердо сказав батько. – Але не зараз. Спершу завітаємо до Андрія Андрійовича й Олени Артамонівни. До речі, Олена Артамонівна дуже хотіла тебе побачити.
– А чому хочеш, щоб я туди заходив? – обережно спитав я.
– Бо вона – Кабірія, – твердо відказав батько. – І мені потрібно, щоб ми до неї зайшли…
Олена Артамонівна з чоловіком жили неподалік, на Гоголівській, і я радий був, що ми туди зайдемо перед тим не зовсім приємним для мене візитом. Але й відмовлятися я не міг: щось прочувалося таке в батьковому голосі, що я збагнув: це й справді йому для чогось потрібно.