Ми зайшли у двір і побачили те, що й завжди, коли батько затримувався: мати сиділа на ганку, накинувши на плечі жакетку і зав'язавшись по–бабському хустиною.
– То що? – спитала вона, як завжди. – Настрибався.
– Угу, – мирно казав батько, запалюючи "Бокс".
– Знову смалиш? Хіба не знаєш, що тобі не можна? – кволо дорікнула мати. – Казала ж Марина Карпівна…
Марина Карпівна була медсестра – головний материн консультант у справах хвороб.
– Марина Карпівна сама курить, – все ще спокійно відказував батько, пускаючи хвилю диму.
– Ну, що ти мелеш? Що мелеш? – закипала мати.
– Те, що бачив, – незворушно відказував батько. – Бачив: ішла, а в роті козяча ніжка.
– Яка це козяча ніжка? – звищуючи голос, запитувала мати.
– Самокрутка, – спокійно пояснив батько. – Біля рота вузька, а спереду широченна.
Мати мовчала. Я б сказав, грізно мовчала, тільки дихала напружено.
– Це в тебе гумор такий? – питала загрозливо.
– Який гумор! – байдужісінько відказував батько. – Кажу ж тобі, йшла вулицею й чаділа козячою ніжкою, як паровоз.
Мати різко встала й подивилася на батька неймовірними очима. Хотіла щось сказати, але тільки хапнула ротом повітря. По тому крутнулася на підборах і зникла в хаті.
Я стояв серед двору непотрібним стовпчиком і на всі очі дивився на батька. Той обперся плечем об ріг нашої веранди і задоволено пускав кільця диму. Ні, це вже не був той запалений, натхненний танцюриста, яким мене захоплював і вражав. – це був чоловік з примруженими недобрими очима й вузькими вустами, що негарно кривили широкого рота.
– Коли будеш женитися, Віталію, – казав він тим‑таки спокійним голосом, – не бери жінки без почуття гумору.
– А що таке почуття гумору? – занозисто питав я.
– Це коли одне каже про зелене, а друге вважає, що йдеться про синє, – смутно сказав батько, і цигарка знову освітила його втомлене й ніби постаріле обличчя.
Отже, мати ревнувала батька до тих танців. Тільки значно пізніше я довідався, що й не без підстав. Про це оповім, тут лише хочу сказати, що в житті відбуваються речі часом дивовижні: найшвидше збивається з пуття той, кого непутящим починають звати. Мій батько – чоловік спокійний. Він працює не тільки на фабриці, але й удома, і все одно ми ледве зводимо кінці з кінцями. Винуватий у тому сам батько, бо в халепу найчастіше потрапляють саме такі, як він. Отак воно й сталося: на фабриці захворів завскладом, і батька попросили його підмінити. Годилося б склад прийняти після суворої звірки, але батько легковажно махнув рукою, адже й став він комірником лише на місяць. Ні, він не був такий безпечний, щоб прийняти склад просто так; комірник колишній, Садовий, був його приятелем. Не раз приходив він і до нас: гладкий, бундючний, з жінкою, що ледве не розривала тілесами своїх суконь; не раз
батько з матір'ю гостювали і в них. Щось цих людей зв'язувало, хоч я не розумів, що саме. Батько, звісна річ, відвідав приятеля в лікарні й спитав, чи в нього на складі все гаразд. Приятель зробив великі очі й заклявся, що все до скибочки! Батько підписав акт і склад прийняв. Перевірочна комісія наскочила на той склад, ніби навмисне чекаючи того моменту, – батько попрацював на складі тільки тиждень. Недостача виявилася в десять тисяч (на старі гроші), і батько потрапив під суд. На суді виступив той Хтось, котрий запропонував батькові тимчасово прийняти склад і заявив, що склад було прийнято за всією формою. Батьків приятель, який тоді вже видужав, посвідчив, що, коли батько прийняв склад, він відпросився з лікарні і був при тому акті присутній. Несподіванка виявилася ще й у тому, що чергова сестра підтвердила: батьків приятель, завскладом, таки відпрошувався з лікарні на один день з огляду на службові справи. Вислід цієї історії елементарний: батька судили, дали умовний строк і зобов'язали виплатити десять тисяч, яких він і в очі не бачив. Я про цю історію довідався докладно тому, що маю негарну звичку підслуховувати. Мати не могла вибачити батькові його легковажності, бо це значило, що ми на довгий час приречені на бідування. Між ними почали спалахувати сварки, при тому такі гострі, що я намагався втекти з дому. Ясна річ, батьків приятель, завскладом, до нас уже не заходив. Він швидко звільнився з фабрики і перейшов на іншу роботу, так само невдовзі звільнився і Хтось, котрий запропонував батькові підмінити хворого друга, але батькові від цього легше не стало. Найбільше ж матір сердило те, що батько себе винним не вважав.
– Він був моїм приятелем, – казав він уперто. – Я міг би відмовитися приймати той склад – це так, але не міг не повірити приятелю на слово?
– От і повірив, – вибухала мати. – Повірив, і ми на хлібі й воді сидимо. Шкода, що тебе не посадили.
– Я повівся в цьому випадку чесно, – гордо відказував батько.
– Гріш ціна твоїй чесності, – відрізала мати.
– Гріш ціна нечесності! – зводив голову батько, і в його очах запалювалися сиві вогники.
Оті сиві вогники в очах я любив. Вони запалювались у нього й тоді, коли вихором носився по сцені; тоді, коли виходив з концерту, на якому мав успіх; тоді, коли сідав на нашому ганку і дивився на прирічкові краєвиди; тоді, коли приходив з кіно, яке його вражало. Я знав, коли горить у нього в очах отой вогник, він ніби входить в особливі, загадкові для мене сфери; дивлячись на нього під ту хвилю, я аж кулаки стискав: такий він бував гарний і такий мені близький!
– Від тюрми і від суми не зарікайся! – казав він матері, але вона того резону не розуміла.
– Звела мене з тобою лиха доля, – сказала якось необережно.
Отоді й стався вибух. Пам'ятаю, прокинувся од материного лементу, батько щось похмуро відказував. Нарешті я почув оту фразу про долю, на що батько гримнув дверима й пішов. Пішов, звісно, на роботу, але ввечері додому не повернувся.
Я ходив на другу зміну, тому прийшов зі школи близько восьмої. Було вже темно й холодно, бо день видався вітряний і хмарний; мати ж сиділа на ганку, накинувши пальто на плечі і замотавшись хусткою. В хаті світло не горіло.
– Що сталося? – спитав я, зупиняючись перед нею.
Тоді мати заплакала. Власне, заридала, нутрово, важко, здригаючись усім тілом. Я стояв перед нею, хлопець дванадцяти років, якому можна було дати на вигляд десять. Відчував, що дряпнула мене кігтиста лапа, як щось спалахнуло в мені і зойкнуло. Кинувся до матері й відчув: її кощаві руки міцно обхопили мене й притисли до себе, а по обличчі мені потекли її сльози, що змішалися з моїми, я почув а чи стогін, а чи схлип: