– Ну, що, козаче, – раптово наклав руку на струни Андрій Андрійович, – посмутив я вас.
– Ану тебе! – сказала Олена Артамонівна. – Повірите, скільки не слухаю цих пісень, все мені в душі перевертається.
Мати важко зітхнула, а батько встав і про стяг руку до бандури.
– Дозволите?
Взяв інструмент і крутив у грубих, шевських руках.
– Маю собі дві жінки, – показав білі зуби Андрій Андрійович. – Одна бурчить, а друга плаче.
– Дуже багато я на тебе бурчу, – озвалася Олена Артамонівна.
– А хіба я сказав, що це ти, котра бурчить? – хитро заскалив око Андрій Андрійович.
– То що, я плачу? – спитала Олена Артамонівна.
– Ні, ти та, котра бурчить і плаче, – тепло сказав гість. – А ця моя голубка тільки плаче. Часом сміється, а більше плаче.
Батько сів на стільця, поставив інструмента на коліна і тихо торкав пальцями струни.
– Подобається? – всміхнувся Андрій Андрійович.
Батько тільки всміхнувся радісно.
– То давайте я вас навчу, – просто запропонував гість. – А ви, може, пізніше й хлопця свого навчите. Нюхом чую, що у вас це не гірше, як у мене, виходитиме.
– Старий я уже для цього, – зітхнув батько і віддав інструмента господарю.
– А я не старий? – звів брову Андрій Андрійович. – Я, чоловіче, вас, певне, у півтора рази старший.
– А вчилися коли?
– Ну, може, трохи раніше від вас, – згодився гість. – Але ж маєте, чоловіче, абсолютний слух!..
Я не знав, що таке абсолютний слух, але відчув тиху гордість за батька. Він же, як дитина, любив, аби його хвалили, тому розцвів і запосміхався. Материне обличчя при цьому стало сухе і строге, адже йшлося про чергову забаганку. Однак вона мовчала. Батько зирнув у її бік, але на той позир не відповіла. Сиділа виструнчена й строга і ніби не стосувалося це її.
– Не хочу вас утяжувати, – сказав невпевнено батько.
– Та господи мій! – рокотнув на всю хату бас. – Я тільки порадію, коли хтось моїх пісень научиться. Хочете, залишу інструмента у вас?
– Як так у нас? – переполошилася раптом мати. – Ще зробимо щось із ним не так!
– А що мені для науки тягати її щоразу? – спитав гість і заломив брову. – А коли навчиться, ми йому бандуру зробимо. Цю я сам собі зробив…
Батько знову тримав інструмента на колінах. Гладив його, як дитину, великою спрацьованою рукою і всміхався, ніби хлопчак, якому нарешті купили давно сподівану іграшку. Мати сиділа із тонко підтисненими вустами, і на її скам’янілому обличчі не міг прочитати я нічого. Але в глибині очей її помітив ту ж таки теплоту, яка мене так уразила, коли Андрій Андрійович співав свою чудну й прегарну пісню про хвору дівчину, яка відчула, що за її вікнами вже ступила перший крок весна. Та весна була милостива, бо перше, що зробила на цій землі, постукала в її вікно…
Олена Артамонівна з чоловіком пішли, а ми залишилися вдома, розтривожені, схвильовані і якісь ніби вибиті з колії. Батько цілий вечір по тому бринькав на бандурі, і під те тихе бринькання мені розкішно марилося. Бо цей вечір ніби завісу переді мною розчинив. Я вперше реально і схвильовано пізнав, що світ, у якому живу шістнадцять років, тільки мізерна часточка світу величезного, світу безмежного, світу, якому немає кінця, як немає кінця небові, котре розкинуло над нами своє осіннє шатро. Збагнув, що цих світів стільки, скільки існує на світі живих людських душ. Вони туляться одне до одного, як соти у вулику, і в кожній лунці збирається свій мед, солодкий чи гіркий. Оцей світ, що його описую. – наш мед: буденна історія людей, котрі живуть, як уміють, часом бувають нудні, нецікаві, сварливі, нестерпні, але й наша історія навіки неповторна, бо нею ми живемо. Наша історія – це не хроніки війни одне з одним, не виклад наших незлагод, це історія будівництва одного з міліардів мікросвітів. А будівником його є не тільки мати, як здавалося мені раніше, а всі ми, бо ми будуємо не тільки дім, у якому нам жити, а передусім самих себе. Будуємо самих себе у злагоді чи не в злагоді із тими, хто живе поруч, і тим самим будуємо нас, як спільність, котра також є раз назавжди дана. Ось чому вважаю, що нашу історію, як історії інших людей, варто записувати. Бо маю, хай невеличку, сподіванку, що це моє писання для когось може стати тим, чим став для мене і моїх рідних прихід до нас Андрія Андрійовича. Він зумів нас наповнити, хай на один вечір, хай на одну годину добротворною енергією, срібною красою своєї музики, теплим димом осінніх вогнищ – і це раптом провіяло й освіжило наш маленький світик, і всі ми ніби очистилися. Глянули раптом на світ широкорозплющеними очима і на мить полюбили його. Полюбити ж світ у такий спосіб – це значить торкнутися краєчком душі вічності.
Я слухав тихе бренькання бандури (як невміло батько випробовує струни!) і під це бренькання мені пристрасно захотілося піднятися над світом, зирнути з якоїсь особливої висоти; ні, не вивищитися я захотів, а світ зрозуміти. Знав: маленький я чоловік, негарний, хворий, дивлюся підсліпуватими очима на вікно, і воно тихо переді мною плавиться; але не такий я уже малий, щоб бавитись у когось "не себе". Мушу згоджуватись із конечністю, що інакший, ніж я є, не буду, скільки б про те не мріяв. Інакший "я", навіть у батьковій іпостасі – це вже не я, а хтось інший. Але я можу стати інакший у розумі своєму. Досі, наприклад, не підозрював, що існує світ музики і ним можна захоплюватися (це під час цієї хвороби я помітив), хоч музика лунала з репродуктора щодня; коли мені сподобається книга, що її принесе Андрій Андрійович, можливо, відкрию для себе світ поезії, бо в школі ми вивчаємо щось таке неспівмірне, щось поезієподібне; а ще я хочу стати розумний та освічений. Ось що, думав я, може зробити мене, навіть такого, яким я є, достойним краси. Адже є краса назверх виставлена, а є краса схована, краса, позверх виставлена, більше вражає, але швидше й гине, краса ж схована може існувати довго і стало, бо дух тривкий і незмінний, думаю тепер я. Мені здавалося, що простягаю в темряву свої прозорі пальці зовсім так само, як та дівчина із пісні, що я тягнусь у темінь, як сліпий, що я обмацую, вимацую пальцями, може, й не квіти, а якісь форми, не речі, а відображення, ідеї речей – те, що існувало раніше поза моєю свідомістю; я ще й сам під ту пору не розумів, що хочу і що можу, але хотів таки чогось незвичайного. Хтозна, може я хотів, щоб тим, хто приносить проліски, стала Юліана? Я виразно побачив її ніжну земну напіврозмиту постать, побачив красу позверхню, яка не тільки мене захоплює, але й упосліджує і позбавляє мене здатності цією красою наповнюватися. Все це були речі ілюзорні, речі в сутінку, речі, які пізнаються тільки на доторк, хоч це не значить, що їх не існує насправді.